Талант Ю. Мушкетика як історичного романіста
найповніше розкрився в романах «Яса» (1987), у центрі якого — образ кошового
війська Запорозького Івана Сірка; та «Гетьманський скарб» (1993), присвячений
наказному гетьманові Павлу Полуботкові, що загинув за волю України в катівні
Петра І . 1994 року вийшов друком новий історичний роман письменника «На брата
брат» (1993), у якому змальовано початок фактично громадянської війни на
Україні (яка пізніше дістала назву «Руїни») після смерті Богдана Хмельницького,
коли гетьман Іван Виговський зробив відчайдушну спробу повернути Україні
втрачену незалежність. Але, незважаючи на блискучу перемогу над Московським
військом під Конотопом у червні 1859 року, йому не вдалося зупинити хвилі
братовбивства, яке роздмухувалось зовнішніми силами. Ю. Мушкетик живе і працює
в Києві, активно виступаючи в пресі з публіцистичними та літературно -
критичними статтями.
Олексій Коломієць
(1919–1994)
Драматург Олексій Федотович Коломієць народився
17 березня 1919 року в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині в
селянській родині.
Навчався на робітфаці при
Харківському інституті радянської торгівлі, а з 1938 по 1941 рік —
у Харківському університеті. Фронтовик. З 1950 по 1953 рік працював
головним редактором газети «Молодь України», з 1953 по 1960 — завідуючим
відділом журналу «Зміна». Перша книжка — збірка оповідань «Біла криниця» —
вийшла друком 1960 року. Однак популярність О. Коломієць здобув
як драматург.
Перша п’єса О. Коломійця «Фараони» (1961), яка
спиралася на українські традиції травестійної драми, на тлі одноманітних
«колгоспних комедій» 50 —60-х років одразу почала сприйматися як
твір новаторський, засвідчивши небуденний талант драматурга. Невдовзі
з’явилися п’єси «Чебрець пахне сонцем» (1963), «Планета Сперанта» («Планета
Сподівань») (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), «Горлиця» (1970),
«Перший гріх» (1971), «За дев’ятим порогом» (1972), «Срібна павутина»
(1977), «Камінь русина» (1982), «Санітарний день» (1983), «Злива» (1985),
«Святі грішниці» (1989) та інші. За романтичну дилогію «Голубі олені»
(1973) і «Кравцов» (1975) О. Коломієць був удостоєний Державної премії
України ім . Т . Г. Шевченка (1977). Новаторською у розкритті теми праці стала
п’єса «Дикий Ангел» (1979), у якій драматург звертався до конкретних потреб
людини, вдаючись до поглибленого психологічного аналізу складної
особистості.
Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 року.
Похований у селі Харківцях.
Григір Тютюнник
(1931–1980)
Григір Тютюнник (за паспортом — Григорій
Михайлович, але за літературне ім ’я взяв собі «Григір», щоб хоч якось
розрізнитися зі своїм старшим братом по батькові, відомим письменником,
автором роману «Вир», Григорієм Тютюнником, який за паспортом — Єгор
) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині.
1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи
НКВС, із заслання він не повернувся. Малого Григора забрав до себе
на Донбас дядько Філімон. Під час війни Григір, рятуючись від голоду,
повернувся пішки до матері на Полтавщину.
Навчався майбутній письменник у Зіньківському
ремісничому училищі. Після закінчення працював на Харківському заводі
ім . Малишева слюсарем, але захворів, повернувся в Шилівку і
став колгоспником. За «втечу» із заводу (бо ж мусив відпрацювати три
роки) за тодішніми законами відсидів 4 місяці в колонії.
Григір вертається до родичів на Донбас. Звідти
пішов в армію, служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же почав писати.
Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на
філологічний факультет Харківського університету. 1961 року журнал
«Крестьянка» надрукував перше оповідання Григора Тютюнника «В
сумерки», написане російською мовою. Тоді ж він переклав його українською
і відтоді писав лише рідною мовою. 1962 року він закінчив навчання і
разом із дружиною виїхав на Донбас, де працював учителем у вечірній школі.
З 1963 року Г. Тютюнник переїздить до Києва, працює в редакції газети
«Літературна Україна», згодом у сценарній майстерні кіностудії ім . О.
Довженка, у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро»,
«Веселка».
1966 року вийшла перша книжка його оповідань
«Зав’язь». 1968 року «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на
краще оповідання. Григорові Тютюннику було присуджено премію за
оповідання «Деревій». У 1970-ті роки вийшли друком його збірки новел
«Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), збірки
для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті
«Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу»
Григорові Тютюннику присуджено літературну премію ім . Лесі Українки 1980
року в галузі дитячої літератури, яку вже немолодий письменник сприйняв
як образу. Чиновницький диктат над літературою, неможливість реалізувати
себе, особисті проблеми — все це й стало причиною його самогубства 7
березня 1980 року. Творчість Григора Тютюнника була посмертно відзначена
Державною премією ім . Т. Г. Шевченка в березні 1989 року.
Павло Загребельний
(нар . 1924 р.)
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня
1924 р. у приднiпрянському селi Солошиному на Полтавщинi. 1941 р.,
закінчивши школу, майбутнiй письменник пiшов добровольцем на фронт:
став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в оборонi Києва,
був двiчi поранений. Пiсля другого поранення 1942 р. потрапив у полон i до
лютого 1945 р. поневiрявся по нацистських концтаборах. Пiсля звiльнення
працював у радянськiй воєннiй мiсiї в Захiднiй Нiмеччинi. 1946 р. П.
Загребельний вступив на філологічний факультет Днiпропетровського унiверситету,
пiсля закiнчення якого з 1951 року працював на журналiстськiй роботi
(обласнi газети, журнал «Вiтчизна»). Помiтною для
українського лiтературного процесу став перiод, коли П. Загребельний
у 1961—1963 роках був головним редактором газети «Лiтературна
Україна», де вiн уславився пiдтримкою молодих поетiв-шiстдесятникiв. У
1979—1986 рр. очолював Спiлку письменників України, був головою комiтету
по Державних премiях iм. Т.Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР
та України. У 90-тi рр . ХХ ст. письменник вiдiйшов вiд
активного громадсько-полiтичного життя, водночас, незважаючи на вiк,
плiдно працюючи на сучаснiй літературній нивi.
Письменницьку дiяльнiсть визнаний
майстер-романiст П. Загребельний розпочав із новел та повiстей, збiрки яких
виходили у друг iй половин i 1950-х рр . Серед них привертає увагу повiсть
«Дума про невмирущого» (1957). Спираючись на власний гiркий досвiд,
письменник показав подвиг молодого солдата Андрiя Коваленка, який загинув
у концтаборi, але не скорився нацистам. Пiзнiше почали виходити й романи:
типовий виробничий «Спека» (1960) та цiкавий за композицiйним задумом
«День для прийдешнього» (1964).
Помiтним явищем в українськiй лiтературi став
iсторично-психологiчний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу
розширити межi росiйської історичної мiфологiї i
розвинути державницьку iдею,
запропонувавши авантюрно-гiпотетичне прочитання iсторiї. Це
поєднувалося з глибоким розкриттям психологiї персонажiв, фiлософською
аналiтичнiстю, оригiнальною композицiйною побудовою. Образ собору в романi
подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності
народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнська
пам’ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків
попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Вiн —
антипод Сивоока , але й заручник свого становища — звiдси трагiчна роздвоєнiсть
його душi. Роман «Диво» поклав початок цiлiй серiї творiв, присвячених
українському середньовiччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києвi» (1973),
«Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).
Зразком «монументального епiчного стилю» в
українськiй прозi цього перiоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976
р. (Державна премiя СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха
доби науково-технiчної революцiї. Завдяки iдейнiй єдностi героїчної бiографiї
академiка-кiбернетика Петра Карналя з iсторiєю радянського суспільства
особисте i державне у творi ототожнювалося, а відсутність соцiального
аналiзу замiнялася морально-етичною проблематикою.
Близькими до так званої «химерної прози» були
романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю
соцiальних i морально-етичних проблем були присвяченi роман «Пiвденний
комфорт» (1984) та повiстi «В-ван» (1988) i «Гола душа» (1992).
Активна творча дiяльнiсть П. Загребельного не припиняється i в наш час.
Свiдченням цього стали його твори останнiх рокiв: «Тисячолiтнiй
Миколай», «Юлiя», «Брухт».
Ліна Костенко
(нар . 1930 р.)
Ліна Василівна Костенко —
українська поетеса. Народилася 19 березня 1930 року в містечку
Ржищеві на Київщині у родині вчителів. З 1936 року жила в Києві. Там
закінчила середню школу і наприкінці 40-х років стала студенткою
Київського педагогічного інституту. Пізніше вступила до Московського літературного
інституту, який закінчила 1956 року. 1957 року появилася її перша збірка поезій
«Проміння землі», незабаром вийшли збірки «Вітрила» (1958) і «Мандрівка
серця» (1961). Потім Ліна Костенко зазнала гострої критики, і в її
творчості почалася тривала перерва. Готова на початок 1963 року до
друку книжка «Зоряний інтеграл» підпала під чергову хвилю ресталінізації і
була заборонена владою. Наступну поетичну книгу «Над берегами вічної ріки»
читачі побачили лише 1977 року після шістнадцятирічної перерви. Подією в
українській літературі став роман у віршах «Маруся Чурай» (1979). За цей
роман Ліна Костенко стала лауреатом Державної премії України ім . Т . Г .
Шевченка (1987). Перу поетеси належать також збірки поезій
«Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для
дітей «Бузиновий цар» (1987). Останній твір поетеси — історичний роман у
віршах «Берестечко», який вона почала писати ще в 1966—1967 роках, вийшов
друком тільки 1999 року.
Для творчості Ліни Костенко, яка розвинулась на
тлі найкращих надбань світової поезії ХХ століття, характерні потужна
інтелектуальна напруга, тяжіння до влучності вислову,
поєднання рельєфності в описі деталей і підкресленої суб’єктивності в
оцінці явищ
Дмитро Павличко
(нар . 1929 р.)
Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня
1929 р. в селі Стопчатові на Івано -Франківщині в багатодітній селянській
родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі
села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а
1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолював
літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Д.
Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі
залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Любов
і ненависть». З 1954 р. Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У
1957–1959 рр . завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли
друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка
«Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж
був повністю знищений.
1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив
сценарну майстерню кіностудії ім . О. Довженка. Ним були написані сценарії
кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 рр. Д.
Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета
стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому
спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взаємин з
природою і навколишнім світом, проблема історичної пам’яті народу тощо.
Протягом 1971–1978 рр . Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох
поетичних книжок, що виходили у 1970–1980-ті роки, можна виділити збірки
«Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979).
Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю
людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї ) та
творче використання фольклорних образів і мотивів.
Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім
. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературно - критичних статей, один
із засновників Народного руху України, Демократичної партії України,
в 1990–1994 рр .— депутат Верховної Ради, певний час був послом України в
Канаді. У своїй останній збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне
переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.
Василь Симоненко
(1935–1963)
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня
1935 року в селянській сім’ї в селі Біївцях Лубенського району на
Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним
і голодним. Батько кинув сім’ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна.
Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці
. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського
університету. Під час навчання майбутній поет активно працював у
вузівській літературній студії. Після закінчення університету В.
Симоненко працював у газеті «Черкаська правда», потім — у газеті «Молодь
Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». У цей час він і
починає друкувати свої твори.
Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ 1962
року. Подією в житті В. Симоненка стало обговорення його поезій на
творчому вечорі в республіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема
ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка
поезій В. Симоненка «Земне тяжіння» вийшла 1964 року, але поетові , на
жаль, вже не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році
життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією.
Не всі твори поета могли бути
надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час
лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори
кілька разів перевидавалися: «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981),
«Поезії» (1985), «Народ мій зав жди буде» (1990). Варто згадати також
збірку новел «Вино з троянд» (1965) та поеми і казки для дітей («Подорож у
країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» тощо).
Олесь Гончар
(1918–1985)
Олесь (Олександр ) Терентійович Гончар народився
3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської
області . Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму
журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі.
1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету.
У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у
складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі
поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив
у полон — Харківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з
партією військовополонених був незабаром направлений німцями на
сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району
Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному
заводі, тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної
антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та
військовополонених. У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов
на фронт . На фронті писав вірші , які публікувалися в дивізійній
газеті. Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет,
навчався в аспірантурі Інституту літератури ім . Т. Г. Шевченка АН УРСР.
Вже перший роман молодого тоді Олеся Гончара «Прапороносці» увійшов
в історію української літератури одразу ж після його публікації в журналі
«Вітчизна» (1946—1948 роки ). Твір двічі відзначений Сталінською премією (за
«Альпи» та «Голубий Дунай» — 1948 року ; за «Злату Прагу » — 1949 року).
Протягом 50-х років О. Гончар виступає з
оповіданнями (збірки «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чарикомиші»
(1958), «Маша з Верховини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Щоб
світився вогник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп»
(1957). Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і
зброя» (1960; Державна премія УРСР ім . Т. Г. Шевченка, 1962) про
студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською
премією СРСР був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).
Етапним для О. Гончара став роман «Собор»
(1968), в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив
питання про розуміння історії народу, бережливе сприймання багатств його
духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського
ставлення до природи і пам’яток минулого. Після перших позитивних відгуків
у пресі вже з квітня 1968 року за ініціативою першого секретаря
Дніпропетровського обкому КП РС О. Ватченка, підтриманою
українським партійним керівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано
різкій та бездоказовій критиці. На письменника посипалися не лише художні,
а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність,
у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з’явився удруге тільки
через двадцять років.
Пізніше виходили романи «Циклон» (1970),
«Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980; Державна премія СРСР за 1982
рік), повість «Бригантина» (1973), новели «На косі», «Кресафт», «За мить
щастя», «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida»,
«Чорний Яр» (1986), а також — літературно-критичні та публіцистичні
статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і
«Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).
Андрій Малишко
(1912–1970)
Андрій Самійлович Малишко народився 2 (15)
листопада 1912 року в селі Обухові Київської області в родині шевця. 1932
року закінчив Київський інститут народної освіти. Деякий час
вчителював, працював у газетах «Комсомолець України»,
«Літературній газеті», журналі «Молодий більшовик».
Друкуватися почав з 1930 року. У
другій половині 30-х — на початку 40-х років вийшли друком збірки А.
Малишка «Батьківщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938),
«Народження синів» (1939), «Жайворонки» (1940), «Листи червоноармійця
Опанаса Байди» (1940). Пізніше ним були створені поеми «Ярина» (1938),
«Кармалюк» (1940), «Дума про козака Данила» (1940). Під час
Великої Вітчизняної війни А. Малишко був кореспондентом газет «Красная
армия», «За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини». У 1944–1947 роках
— відповідальним редактором журналу «Дніпро». Окрім нарисів,
репортажів , відозв у пресі, поет видав збірки «Україно моя!» (1942), «Слово о
полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). За
поему «Прометей» (1946) та збірку «Лірика» (1947) А. Малишко був
удостоєний Сталінської премії (1947).
Наступний етап літературної творчості А. Малишка
— це півтора повоєнних десятиліття, коли вийшли збірки «Весняна
книга» (1949), «За синім морем» (1950; Сталінська премія , 1951), «Дарунки
вождю» (1952), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956), «Серце
моєї матері» (1959). Їхня художньо-естетична вартість нерівнозначна.
Мажорно-радісна тональність багатьох віршів поета (особливо у
збірці «Весняна книга»), романтична піднесеність стилю не відповідали
реальній атмосфері повоєнної дійсності — важкого періоду в
житті народу, особливо селянства, якому поет присвятив чимало поезій.
Певна заданість ідейно-змістової основи творів
спричинила й до збіднення засобів художньої виразності. І лише
наприкінці 50-х років творчість А. Малишка звільняється від
поверховості, загальників, псевдопатетики. У 60-ті роки поетичний
талант А. Малишка реалізувався більш повно і різнобічно. Він
опублікував книжки «Полудень віку» (1960), «Листи на світанні» (1961),
«Прозорість» (1962), «Далекі орбіти» (1962; Державна премія України ім .
Т. Г. Шевченка , 1964), «Дорога під яворами» (1964; Державна премія
СРСР, 1969), «Рута» (1966), «Серпень душі моєї» (1970) та ін . На
слова А. Малишка композиторами П. Майбородою, Л. Ревуцьким, О. Білашем та
іншими створено багато пісень («Київський вальс», «Пісня про рушник»,
«Стежина», «Вчителька» та ін .). Попри надмірну заідеологізованість,
характерними рисами лірики А. Малишка є народні етико-естетичні уявлення,
народні форми вираження їх і принципи творення цих форм. Помер А.
Малишко 17 лютого 1970 року в місті Києві . Похований на Байковому
цвинтарі.
Василь Барка
(1908—2003)
Василь Костянтинович Барка
(справжнє прізвище — Очерет) народився у селі Солониця біля
міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на
фронті Першої світової війни змушений був продати ділянку землі й
переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»),
котре після революції було реорганізоване на «трудову школу». 1927 року він
закінчив педагогічний технікум за спеціальністю учитель фізики і
математики і виїхав на роботу до шахтарського селища Сьома Рота (нині м.
Нижнє). 1928 року В. Барка виїхав з України на Північний Кавказі вступив
на українське відділення філологічного факультету Краснодарського
педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.
1930 року в Державному видавництві в Харкові
вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 — друга збірка «Цехи». Після
згортання «українізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу
в Краснодарському педагогічному інституті, працював співробітником
художнього музею. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на
тему: ««Божественна комедія» Данте: (Політична теорія, гуманізм,
риси стилю)». З початком війни вступив до «народного ополчення». У
серпні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працював
коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був
вивезений до Німеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів
«Ді-Пі», залишився в еміграції. З 1950 року мешкає у США: до 1970 р — у
Нью-Йорку, з 1970 — у містечку Ґлен Спей . Помер В. Барка 11
квітня 2003 р. у містечку Ліберті (США).
В. Барка є автором збірок поезій «Апостоли»
(1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І»
(1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979), «Океан ІІІ» (1992), роману у
віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), прозових романів «Рай»
(1953) та «Жовтий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992),
драматичної поеми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля
Ліра» Шекспіра, «Божественну комедію» Данте , «Апокаліпсис».
Для творчості В. Барки характерне поєднання
широкої ерудиції та християнського духовно-містичного світосприйняття. У
романі «Жовтий князь» автор виділяє три плани зображення.
1. Реалістичне змалювання трагедії родини
Катранників і масової загибелі українських селян у 1932—1933 роках .
2. Психологічний: показ змін, які відбуваються в
душі людини під впливом голоду .
3. Метафізичний або символічний план
боротьби світлих християнських начал із темними (інфернальними)
силами зла, яких у романі уособлюють образи «Жовтого князя» (Сатани) та
його слуг — Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.
Тодось Осьмачка
(1895—1962)
Феодосiй Степанович Осьмачка народився 16 травня
1895 р. в с. Куцiвцi тодішнього Черкаського повiту Київської губернiї
в родин i селянина. Після закiнчення мiсцевої школи працював писарем, 1915р.
екстерном склав iспит при Київський 1-й гiмназiї на звання земського вчителя.
1916 р. Т. Осьмачка був мобiлiзований до армiї, але захворiв i невдовзi
пiсля Лютневої революцiї був звiльнений, повернувся додому, де вчителював,
брав активну участь у дiяльностi мiсцевої «Просвiти» та певний час служив
у куренi «Чорних запорожцiв» армiї УНР.
Восени 1921 р. Т. Осьмачка вступив до Київського
iнституту народної освiти. Через рiк вiн одружився зi студенткою мед
iнституту Лесею Трохименко, але сiмейне життя у нього не склалося через
складний характер поета та матерiальну скруту. Т. Осьмачцi довелося
залишити навчання i влаштуватися вчителем у Києв i. Як поет Т.
Осьмачка належав до лiтературної групи «Ланка» (з 1926 р. — МА РС
(Майстерня Революцiйного Слова), до якої з-помiж iнших входили В. Пiдмогильний,
Є. Плужник , Б. Антоненко-Давидович i Г. Косинка, з яким у Т.
Осьмачки склалися особливо дружнi стосунки .
На початку 1930-х рр . поет виїхав працювати на
Кубань. Потiм працював у селi бiля тодiшнього прикордоння, прагнучи
виїхати з СРСР. Пiзнiше Т. Осьмачка зробив небачений у Радянському
Союзi крок — вiн 1932 р. прибув до Харкова, де подав офiцiйну заяву на
дозвіл виїхати за кордон, що пояснював своєю незгодою iз нацiональною
полiтикою радянської влади та неможливiстю вiльно творити. 5 лютого 1933
р. поета заарештували, але, зважаючи на нервову хворобу, вiдпустили. У квiтнi
цього ж року в Києвi вiн подав ще одну заяву до нiмецького консульства з
проханням допомогти виїхати до Німеччини. Його знову заарештували i
запроторили до психіатричної лiкарнi, але згодом випустили. Вiн ще
кiлька разiв потрапляв до психіатричної лiкарнi протягом 1930-х рр ., жив
деякий час у Ленiнградi, де знову зробив невдалу спробу сісти на пароплав,
що йшов до Фiнляндiї. Ймовiрно, що вiд арешту та знищення Т. Осьмачку
рятував паспорт, виданий ленiнградською психіатричною лiкарнею, який дозволяв
йому час вiд часу бувати на волi. Початок вiйни та окупацiю нiмцями
Києва поет застав у Кирилiвськiй психіатричнiй лiкарнi.
Проживши зиму 1941—1942 рр . у рiднi на
Черкащині, вiн у квiтн i 1942 р. переїхав до Львова . Пiд кiнець 1944 р.
Т. Осьмачка був змушений емiгрувати на Захiд. Спочатку були табори для
перемiщених осіб («Дi-Пi») в повоєннiй Нiмеччинi, де вiн брав доволi
активну участь у дiяльностi МУРу (Мистецького Українського Руху).
Перебування по в’язницях та
психіатричних лiкарнях далося взнаки, бо Т. Осьмачцi скрiзь увижалися агенти
КДБ, вiн був хворий на манiю переслiдування, тому раптово мiняв мiсце
проживання, цураючись знайомств i людських контактiв. 1948 р. Т. Осьмачка
переїхав до США , пiзнiше жив у Канадi та знову в США. У лютому 1961 р.
поет несподiвано вилетiв до Іспанiї, вiдвiдав Париж i Мюнхен, де пiсля
iнсульту знов опинився в лiкарнi. Як громадянина США його
спецiальним вiйськовим лiтаком вiдправили до Америки. Помер Т.
Осьмачка 7 вересня 1962 р. в психіатричній лiкарнi пiд Нью-Йорком.
Творчість Осьмачки позначена впливом поетики
символiзму та експресiонiзму. Перша друкована збiрка Т. Осьмачки «Круча»
вийшла 1922 р. У нiй поет спробував творчо осмислити нещодавнi
подiї громадянської вiйни та голоду 1921 р. Друга збiрка «Скiфськi вогнi»
побачила свiт 1925 р., провiдними мотивами її стали пошук правди та палкий
бiль за долю народу, вiра в його незнищенність; в основу лягли мiфологiчнi
мотиви та поетика символiзму . 1929 р. вийшла третя збiрка поета — «Клек
iт», де помiж хаотичних образiв домiнували апокаліптичні вiзiї передчуття
поетом майбутньої трагедiї українського села. Поетичний доробок Т.
Осьмачки 1920-х рр . критика вважає найяскравiшим виявом в
українськiй лiтературi експресiонiзму .
Пiсля поневiрянь 1930-х рр . наступна збiрка
поезiй «Сучасникам» побачила свiт лише у Львовi 1943 р. Символiка в пiзнiх
поезiях Т. Осьмачки стає спокiйнiшою, набуває рис неоромантизму, в
них вiдчувається нерозривна єднiсть поета з українською традицiєю,
народною поезiєю та мiфотворчiстю. Вже в США 1953 р. вийшла поетична
збiрка «Китицi часу», а наступного року з’явилася велика книга вибраних
поезiй «Із-пiд свiту» (1954).
У рамках Українського Мистецького Руху Т.
Осьмачка видав вiршований роман «Поет» (1947) та прозову повiсть «Старший
боярин» (1946). У цьому творi особливо вiдчутний вплив М.
Гоголя: романтичне свiтосприйняття, казковi видiння, переплетiння
реального i фантастичного, елементи етнографiчно-фольклорної оповiдi,
лiричнi вiдступи тощо. Поетичний талант Т. Осьмачки проявився у наявностi
в художнiй структурi повiстi яскравих епiтетiв, несподiваних метафор та
образiв-символiв. Письменник створив власну вiзiю iдеальної України
напередоднi катастрофи 1917 року, показавши реальнiсть альтернативного
шляху. Пiзнiше з’явилися прозовi твори «План до двору» (1951) i «Ротонда
душогубцiв» (1956), де основою сюжету стали подiї колективiзацiї та голоду
в Українi поч. 1930-х рр . Провiдним мотивом, на думку дослiдникiв, стали
показ свавiлля влади та неприхована iдея помсти. На художностi цих двох
творiв негативно позначилися публiцистична загостренiсть та чiтка
нацiональна позицiя автора. Але, незважаючи на це, твори Т. Осьмачки
прихильно поцiнованi критиками та лiтературознавцями, посiдають
належне мiсце в антиколонiальному дискурсi української лiтератури.
Іван Багряний
(1906–1963)
Іван Павлович Лозов ’ягін (справжнє прізвище
письменника, що походить від зрусифікованого — Лозов’яга) народився 2
жовтня (за старим стилем 19 вересня ) 1906 року в місті Охтирка в родині
робітника-муляра. Початкову освіту він здобув у рідному місті, 1922 року
закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу. З 1922 по 1926 рік майбутній
письменник, поет і драматург працював на різних посадах: від секретаря
комсомолу Тростянецького цукрового заводу до окружного інспектора міліції,
викладав малювання тощо. У 1926—1930 роках учився в Київському художньому
інституті .
Літературну творчість І. Багряний розпочав ще
під час навчання в Охтирській вищепочатковій школі, редагуючи учнівський
рукописний журнал «Надія». З 1924 року він входив до охтирської
філії літературного угрупування «Плуг», де 1925 року під псевдонімом «Іван
Полярний» видав збірку новел «Чорні силуети». Перший твір, підписаний
ім’ям «Іван Багряний», був надрукований у київському журналі «Глобус» за
1926 рік . У наступних роках його поетичні та прозові твори періодично
з’являються на сторінках українських журналів. 1929 року вийшла перша
збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», що мала підзаголовок
«Поезії . Кн . 2». Сенсацією в українському літературному середовищі стала
поема «Ave Maria» (1929), яку молодий поет видав в Охтирці власним коштом.
Твір одразу ж був заборонений, але 90% тиражу вже встигло розійтися. Гнів
цензури викликав не так зміст поеми, як передмова, написана у формі листа до
редактора, де автор виступив проти свавілля радянської цензури. 1930
року І. Багряний видав великий історичний роман у віршах «Скелька». Але
ситуація в країні вже докорінно змінювалася. 1931 року в
журналі «Критика » була надрукована велика стаття-донос О.
Правдюка «Куркульським шляхом», в якій автора «Скельки» було названо
«співцем куркульської ідеології» та відвертим ворогом радянської влади.
Була заборонена поетична збірка «В поті чола». І. Багряний ще встиг видати
книжку нарисів «Крокви над табором», але 16 квітня 1932 року його
було заарештовано і за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді
засуджено до заслання на Далекий Схід. Там він оселився серед
українців т. зв . Зеленого Клину, життя і побут яких він пізніше
змалював у романі «Тигролови».
Звільнившись, І. Багряний виїхав до Охтирки. І
року не пробувши на волі, 16 червня 1938 року він знову потрапив за ґрати.
Письменник вже мав досвід і попереднього слідства, і табору ,
тому, визнаючи звинувачення у контрреволюційній агітації (за що вже
відсидів), він не підписав «зізнання» у терористичній діяльності, якого
всіма засобами намагалися вибити з нього слідчі. Після падіння наркома
НКВС М. Єжова частину в’язнів, які не визнали себе винними, було звільнено. 1
квітня 1940 року справу І. Багряного було припинено за відсутністю
доказів, і він вийшов із неволі. Два роки допитів у
харківських тюрмах лягли в основу роману «Сад Гетсиманський».
Під час окупації України фашистами І. Багряний
працював художником в Охтирському театрі, друкувався в газетах «Голос
Охтирщини», «Нова Україна», «Наші дні». Написав комедію-сатиру «Генерал»,
яку запропонував до постановки Охтирському театру. 1942 року, коли почалися
репресії фашистів проти українського самостійницького руху, письменника
засудили до страти, і він був змушений переховуватися . І. Багряний перебрався
на Галичину, де на нелегальній схованці УПА за два тижні написав роман
«Тигролови», який у дуже скороченому вигляді вийшов 1944 року у
видавництві «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Тоді ж була написана
поема «Гуляй -поле». Наближення кінця війни змусило І. Багряного
емігрувати: спочатку до Словаччини, потім до Австрії та Німеччини, де він
опинився в американській зоні окупації у таборах «Ді-Пі » («D. P.» —
від англійського «Displaced person» — переміщена особа, утікач).
Виступаючи проти примусового повернення до СРСР, якого вимагала радянська
адміністрація, І. Багряний написав памфлет «Чому я не хочу вертатися
до СРСР?», в якому пояснював західним союзникам, що змусило тисячі людей тікати
зі своєї батьківщини.
В еміграції І. Багряний займався
громадсько-політичною та журналістською діяльністю: заснував газету
«Українські вісті», разом з І. Майстренком став ініціатором створення
УРДП (Української Революційно-Демократичної партії), обирався заступником
і головою Української Національної Ради, був організатором і засновником
українського молодіжного руху ОДУМ.
Разом з громадсько-політичною діяльністю І.
Багряний брав активну участь у
літературно-мистецькому житті української еміграції. Наприкінці
вересня 1945 року І. Багряний разом з В. Домонтовичем, Ю. Косачем, І. Костецьким,
І. Майстренком, Л. Полтавою та Ю. Шерехом заснували об
’єднання українських митців на еміграції під назвою «Мистецький
український рух» (МУР). Письменник брав найактивнішу участь у роботі МУРу,
виступаючи не лише з художніми творами та теоретико-літературними
статтями, але й створивши книжку жартів, пародій та епіграм «Буря в Мурі»
(1947). Після 1948—1949 років через від’їзд багатьох членів діяльність
цього об ’єднання припинилася.
Плідно працював І. Багряний як письменник. 1946
року вийшла збірка поезій «Золотий бумеранг», що мала підзаголовок «Рештки
загубленого, конфіскованого та знищеного». Того ж року в двох
томах, повністю, вийшов роман «Тигролови», 1947 року — драматична повість
«Морітурі» та «повість-вертеп» «Розгром». Наступного року письменник видав
комедію-сатиру «Генерал», а в 1950 — роман «Сад Гетсиманський». 1953 року
вийшла повість «Огненне коло» про розгром дивізії «Галичина». І.
Багряний замислив написати роман-епопею у чотирьох книгах (тетралогію) про
долі української молоді 1940-х років. Із цього задуму 1957 року побачила
світ лише перша частина — роман «Маруся Богуславка». Твори письменника
перекладалися багатьма мовами. Так, лише перекладів роману «Тигролови»
було розпродано понад мільйон примірників.
Проте підірване в молодості здоров ’я давалося
взнаки: до набутого в тюрмі туберкульозу долучився діабет, потім
— серцева хвороба. В останні роки письменникові доводилось все частіше
перебувати в лікарнях та санаторіях.
Помер Іван Багряний у
західнонімецькому санаторії Сент-Блазієн 25 серпня 1963 року.
Похований у Новому Ульмі. Вже після смерті письменника друзі видали роман
«Людина біжить над прірвою», який був написаний ще в 1948–1949 роках. З
1990 року твори письменника почали друкувати і на батьківщині, а
1991 року І. Багряний був нагороджений Державною премією України ім . Т.
Г. Шевченка (посмертно).
Улас Самчук
(1905–1987)
Улас Олексійович Самчук (справжнє прізвище
— Данильчук) народився 20
л ютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині.
Батьки — Олексій (1869–1936) та Анастасія (1877–1933) — були
заможними селянами. Із п’ятьох дітей вижив лише він.
У. Самчук закінчив спочатку сільську школу
в селі Тилявці , потім Дерманську двокласну школу при семінарії та
Крем’янецьку гімназію ім . Стешенка . 7 березня 1927 року він був мобілізований до
польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року
дезертирував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці
працював бендюжником, учителював у родині директора місцевої гімназії,
пізніше переїхав до міста Бреслау (нині — Вроцлав), де почав відвідувати лекції
в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав
до столиці Чехословаччини Праги, де завершив своє навчання в
українському вільному університеті (1929–1931).
З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі
львівським «Літературно-науковим вісником», часописами «Самостійна
думка » (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час
письменник розпочинає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою
«Куди тече та річка» з’явилася 1934 року , два наступні томи : «Війна
і революція » та «Батько і син » були написані упродовж 1935–1937
років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два романи,
присвячені українському селу: «Кулак» (1932) і «Марія» (1934).
Восени 1938 — весною 1939 року У. Самчук як
кореспондент брав безпосередню участь у проголошенні Закарпатської України
під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної
спроби самостійного державного будівництва письменник потрапив до угорської
тюрми, звідки йому май же чудом вдалося вислизнути . Наслідком цих
вражень став роман «Гори говорять».
З початком агресії фашистської Німеччини проти
Радянського Союзу У. Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української
Самостійної Держави , нелеґально перетнув кордон у липні 1941 року
і прийшов до Львова. Пізніше він став головним редактором
рівненської газети «Волинь». За публікацію 23 березня 1942 року
статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок
втручання колишніх приятелів (ще з часів перебування його в Німеччині)
письменника через місяць звільнили. Після виходу з тюрми він продовжує
друкуватися в різних , переважно українських, виданнях.
З 1943 року У. Самчук перебирається на захід:
Львів, Польща, Німеччина. Після закінчення війни письменник опинився в
таборах «Ді-Пі», де був обраний головою Мистецького
українського руху (МУР) — організації українських митців
-еміґрантів, до якого серед інших входили Василь Барка, Іван Багряний,
Євген Малан юк, Тодось Осьмачка , Юрій Шевельов . Там же вийшов друком
автобіографічний роман «Юність Василя Шеремети» (1947) та перша
частина нового роману-епопеї «Ost» під назвою «Морозів хутір »
(1948). (Другий том епопеї — «Темнота», виданий в Америці 1957 року, а третій
— «Втеча від себе » — 1982 року в Канаді ).
23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до
Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став
одним із засновників Об ’єднання українських письменників «Слово» 1954
року. З-під пера письменника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959)
про боротьбу УПА на Волині , «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів»
(1980) про життя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук
пише також спогади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П’ять по дванадцятій»,
«На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі» тощо. Помер Улас
Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвинтарі церкви св.
Володимира канадського містечка Київ.
Твори У. Самчука написані в кращих традиціях
європейської реалістичної прози , для яких характерні масштабність і
багатоаспектність охоплення дійсності , глибоке розкриття психології
персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцистичність оповіді з
поетизацією селянського життя.
Іван Кочерга
(1881–1952)
Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881
року в містечку Носівка на Чернігівщині в
сім’ї службовця залізничного транспорту. Учився в
Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факультет
Київського університету. Творчу діяльність розпочав 1904 року як театральний
критик. Перший художній твір — драматична казка «Пісня в келиху »
(1910, рос . мовою), в якій зображено епізод з історії німецького
середньовічного міста. П’єса «Дівчина з мишкою» у 1914 — 1915
роках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира,
була екранізована. Першою п’єсою, написаною українською мовою, стала
комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926), дія якої пов ’язана з минулим
славного Ніжинського ліцею. Історичній тематиці присвячені також
п’єси І. Кочерги «Алмазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня
про Свічку», 1930). Популярність драматургові принесла п’єса «Майстри
часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на розгляд українського
репеткому, але п’єсу було відхилено. Драматург переклав її
російською мовою і під назвою «Часовщик и курица» надіслав на Всесоюзний
конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після цього
і в Спілці радянських письменників України наперебій заговорили про
небуденний талант І. Кочерги та визнали за ним першорядне місце в українській радянській
драматургії. Пізніше І. Кочерга писав п’єси на сучасну тематику, але вони
важко давалися драматургу й не мали великого успіху.
З початком війни І. Кочерга живе в Уфі в
евакуації, де редагує газету «Література і мистецтво» та працює
в Інституті літератури ім . Т. Г. Шевченка АН УРСР. Справжнім творчим
досягненням І. Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий»
(уперше опублікована в журналі «Українська література », 1944, № 12; 2-а
редакція — 1946). У цій п’єсі універсальні, загальнолюдські проблеми
осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у
період завершення Великої Вітчизняної війни й відродження країни. Вперше п’єса
була поставлена 1946 року на сцені Харківського українського
драматичного театру ім . Т. Г . Шевченка. «Ярослав Мудрий» був
відзначений Сталінською премією 1947 року. Останній визначний твір І.
Кочерги — поема «Пророк» (1948, опублікована 1961) присвячена Т. Шевченку.
І. Кочерга був також автором наукових статей із теорії драматургії
(«Драматичний елемент у творчості Т. Г . Шевченка», «Тема патріотизму
і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін .). Помер І. Кочерга
22 грудня 1952 року. Як митець І. Кочерга сформувався під впливом
символізму, тому в кожній його п’єсі обігруються певні символи. Основним
конструктивним принципом п’єс І. Кочерги є взаємодія закладених в тексті
певних символічних кодів із центральним символом твору (світло — «Свіччине
весілля», закон — «Ярослав Мудрий»).
Олександр Довженко
(1894–1956)
Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня
1894 р. в місті Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. Навчався
в Сосницькій початковій школі , пізніше — в Глухівському
вчительському інституті У серпні 1917 р. прибув до Києва на посаду
вчителя Київської вищепочаткової школи та водночас подав документи на
право бути вільним слухачем економічного відділу київського
комерційного інституту. Тим часом почалася громадянська війна, у якій О.
Довженко брав найактивнішу участь на боці Центральної Ради та УНР.
Від кінця 1917 року до повернення О. Довженка
з-за кордону до Харкова 1923 року — багато темних місць у
біографії митця. Є свідчення, що О. Довженко в складі куреня чорних
гайдамаків під проводом С. Петлюри брав участь у штурмі київського заводу
«Арсенал» у січні 1918 року. Відступивши до Кам’янця-Подільського, після
поразки військ УНР О. Довженко потрапив до концентраційного табору, і
наприкінці 1919 року його справу розглядала ЧК. Відомо, що він вступив до
партії есерів-боротьбістів, яка згодом влилася до лав КП (б)У. 1920 року
О. Довженко вже перебуває на посаді комісара з питань освіти й культури.
Потім майбутній кінодраматург перебував на дипломатичній роботі у Варшаві
та Берліні, де відвідував лекції в Берлінській Академічній вищій
школі образотворчого мистецтва. 1923 року О. Довженко повернувся до
Харкова і почав працювати художником -ілюстратором газети «Вісті». 1926 р.
переїздить до Одеси, де разом з Юрієм Яновським працює на
Одеській кіностудії ВУФК У.
Там виходять перші фільми О. Довженка —
сатиричні комедії «Вася-реформатор» (1926) та «Ягідка кохання» (1926). За
сценарієм М. Йогансена та Ю. Тютюнника він зняв фільм «Звенигора»
(1927), який навічно уславив ім’я молодого режисера як органічно
українського митця Кожний наступний фільм О. Довженка ставав подією —
«Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Кожний фільм викликав
пристрасті. Наприклад, відомий революційний поет Дем’ян Бєдний відгукнувся
на появу «Землі» фейлетоном «Філософи» у газеті «Известия», в якому
висміяв твір як просякнутий куркульською ідеологією. А 1958 року на Всесвітній
виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20
країн назвали «Землю» в числі 12 найкращих фільмів усіх часів і народів .
Після критичних нападок фільм «Іван» було знято з прокату, а О. Довженко з
дружиною Ю. Солнцево ю їде на Далекий Схід, де знімає фільм «Аероград».
Епізод авіаційного параду з цього фільму по кілька разів полюбляли
переглядати як Сталін, так і Гітлер. Пізніше О. Довженко поставив такі
фільми, як «Щорс» (1939; Сталінська премія 1941), «Мічурин» (1948;
Сталінська премія 1949), що вивели його на перші місця серед радянських
кіномитців. З початком війни О. Довженко створив кілька оповідань,
два документальних фільми і «Україну в огні», яку розкритикував та
заборонив особисто Сталін, звинувативши автора в українському націоналізмі. Майже
до кінця життя художник був позбавлений права вільно творити та права
повернутися в Україну. Як страждав від цього О. Довженко, можна побачити,
переглянувши його «Щоденники». В історію української культури О. Довженко увійшов
не лише як визначний кінорежисер, а також як творець нового
літературного жанру — кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована
Десна» стали шедеврами української літератури. Помер О. Довженко 25
листопада 1956 року.
Богдан-Ігор Антонич
(1909–1937)
Богдан -Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909
року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між
Східними Бескидами , річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Його батько
— сільський священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед
народженням єдиного сина.
Дитячі роки Антонича припали на час Першої
світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до
Відня, а 1919 року — на Пряшівщину, до Чехословаччини. Хлопець
спочатку навчався вдома, а з 1920 року — у Сяноцькій гімназії, яку він
закінчив 1928 року. Після закінчення гімназії Богдан -Ігор поступив на
гуманітарний факультет Львівського університету за
спеціальністю «слов’янська філологія». Паралельно із
загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич
багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою, чому сприяло
уважне читання та опрацьовування творів українських письменників — від
класиків до сучасників (П. Тичини, М. Рильського, Є. Плужника). Уперше
прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року
як член товариства студентів-україністів у «Живій літературній
газеті». Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь
магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу
Б.-І. Антонич не пішов, бо за часів польського
панування українцеві дістати її було дуже важко. Він почав
співпрацювати у львівських українських журналах,
збірниках, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі
теми. Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань
(«Вогні», «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не
бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І.
Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував
Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу
позапартійному часописові «Назустріч». Якийсь час він редагував молодіжний
часопис «Дажбог». Перша збірка поезій Б.-І. Антонича «Привітання життя»
вийшла 1931 року, коли авторові було 22 роки . Згодом з’явилися ще дві:
«Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Уже після смерті
поета побачили світ «Зелена євангелія» (1938) та незакінчена збірка
«Ротації» (1938). Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, малював. У
приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не
встиг одружитися. Смерть настигла його нагло, наче якесь непорозуміння.
Богдан захворів на апендицит. Після операції розпочалося запалення
легенів. Він довгий час перебував у лікарні. Його стан поліпшувався: він
навіть став працювати над переробкою лібрето опери «Довбуш». Та раптом все
змінилося: не витримало змалку слабке серце, до того ж перевтомлене високою
температурою. 6 липня 1937 року Богдан -Ігор Антонич помер. Похований у
Львові.
Валер’ян Підмогильний
(1901—1937)
Валер’ян Петрович Пiдмогильний народився 2
лютого 1901 р. в с. Чаплi пiд Катеринославом (нинi увiйшло до складу
Днiпропетровська ) в селянськiй родинi. 1910 р. Валер’ян пiсля початкової
сiльської школи вступив до Катеринославського реального училища, яке
закiнчив у червнi 1918 р. Восени того ж року вступив до Катеринославського
унiверситету. 1919 р. вiн залишив навчання i працював учителем у Павлоградi
та Катеринославi. 1921 р. письменник переїхав до Києва . З 1923 р. В.
Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспiлка », пiзнiше
редактором журналу «Життя i революцiя», був одним iз
засновникiв лiтературної групи «Ланка » (з 1926 р. — МАРС (Майстерня
Революцiйного Слова )), до якої входили київськi письменники попутники
(тобто письменники , котрi не пропагували у творах комунiстичну iдеологiю, але
й не виступали проти ). 1929 р. В. Пiдмогильний переїхав до
Харкова, де працював консультантом з iноземної лiтератури в кооперативному
видавництвi «Рух». У грудн i 1934 р. письменник був заарештований i засуджений
на десять рокiв ув’язнення в концентрацiйному таборi на Соловецьких островах. 3
листопада 1937 р. В. Пiдмогильний був розстрiляний в урочище
Сандормох у Карелiї. Першi оповiдання В. Підмогильний почав писати, ще
навчаючись в реальному училищ i. 1920 р. вийшла збiрка, яка мала назву
«Твори . Том І». 1921 р. друкуються оповiдання «В епiдемiчному барацi»,
повiсть «Остап Шаптала ». 1922 р. в еміграційному журнал i «Нова Україна»,
який видавав В. Винниченко, був надрукований цикл оповiдань «Повстанцi» та
оповiдання «Іван Босий». 1924 р. вийшла книжка оповiдань «Вiйськовий лiтун
», 1925 р. — повiсть «Третя революцiя». Популярнiсть i визнання принiс В.
Пiдмогильному роман «Мiсто» (1928), який викликав широку дискусiю.
Офiцiйна критика засудила твiр, визнавши його «наскрiзь несучасним»,
«песимістичним», «класово ворожим», у якому «соцiальнi чинники » підмінені
«психологiчними» тощо . 1930 р. на сторiнках журналу «Життя i революцiя»
було надруковано роман «Невеличка драма», який також брутально засудили
критики. В останн i роки життя письменник змiг видати новелу «З життя
будинку», незавершена «Повiсть без назви» була надрукована лише 1988 р. В.
Підмогильний багато перекладав, зокрема твори Вольтера , Д. Дiдро, О.
де Бальзака, А. Франса, Г. де Мопассана, Г. Флобера та iн. Активно
займався письменник і проблемами функцiонування української мови,
уклавши разом iз Є. Плужником словник «Фразеологiя дiлової мови»,
який видавався 1926 та 1927 рр . Прозу В. Підмогильного можна назвати
iнтелектуально -психологiчною. Свiтогляд письменника сформований пiд
впливом зарубiжної класичної лiтератури ХХ ст . та найяскравiших
представникiв західноєвропейської фiлософiї поч . ХХ ст.: З. Фрейда, Ф.
Ніцше, А. Шопенгауера . З-помiж попередникiв В. Підмогильного слiд згадати
кращих представникiв української оповiдної прози: М. Коцюбинського, В.
Винниченка, В. Стефаника. Як i його попередникiв, письменника
цiкавила насамперед людина у проявах людського, її внутрiшнiй та
емоцiйно-духовний свiт. Найкращий роман В. Підмогильного «Мiсто»
написано за моделлю французького реалiстичного роману, передусiм «Милого
друга» Гi де Мопассана. Письменник у роман i «Мiсто» вдало поєднує
реалiстичну манеру письма з поглибленим психологiзмом, увагою до взаємодiї
свiдомостi та пiдсвiдомостi в людськiй поведiнцi, духовного та бiологiчного
начал. Самотнiсть та вiдчуженiсть головних персонажiв прози В.
Пiдмогильного в неприродному й абсурдному свiтi, поро дженi несвободою людини,
яскраво свiдчать про превалювання у фiлософсько-естетичнiй концепцiї письменника
екзистенцiальних мотивiв.
Юрій Яновський
(1902–1954)
Відомий український прозаїк , поет і драматург
Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове
на Єлисаветградщині (нині село Нечаївка Кіровоградської області ) в
заможній селянській родині . У 1911–1919 роках Ю. Яновський навчався в
Єлисаветградському реальному училищі , яке закінчив із золотою медаллю. До
1921 року він працював у різних установах Елисаветграда . 1922
року Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет
Київського політехнічного інституту , звідки через два роки
навчання його виключили за приховування соціального походження . Друкуватися
Ю. Яновський почав з 1922 року , дебютувавши віршами російською мовою.
1924 року був надрукований перший вірш українською мовою «Дзвін
». 1925 року молодий поет переїхав до Харкова , де працював у редакції
журналу «Кіно », очолюваного М. Семенком . Того ж року вийшла перша книжка
новел Ю. Яновського «Мамутові бивні ». 1926 року він став редактором ВФ
УКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління ) і переїхав до Одеси , де
обіймав посаду головного редактора кінофабрики . Після звільнення
1927 року Ю. Яновський повернувся до Харкова , де активно включився до
літературного життя , ставши членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування .
Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі належав до позагрупового середовища М.
Хвильового . 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав
активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок ». Наприкінці
1929 року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної
організації ПРОЛІТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її
ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної
спілки письменників. На цей період припадає період розквіту таланту
Ю. Яновського . 1927 року з’являється збірка новел «Кров землі», а
наступного — книжка поезій «Прекрасна УТ». Роман «Майстер корабля »
(1928), написаний автором на основі досвіду роботи редактором Одеської
кінофабрики , одразу був сприйнятий критикою як новаторське явище в
українській літературі . Наступний роман «Чотири шаблі » (1930), який по
праву вважається одним із найкращих творів української літератури ,
викликав гостру негативну реакцію офіційної критики і понад
п’ятдесят років не видавався в УРСР. Письменник потрапив в опалу до
офіційної влади . Роман у новелах «Вершники » (1935), в якому Ю. Яновський
спробував виправити «ідеологічні помилки » попереднього твору , зміг
з’явитися друком лише в російському перекладі в Москві, де після
офіційного обговорення було дано дозвіл на друк твору в
Україні. Невдовзі Ю. Яновський написав п’єсу «Дума про Британку » (1937)
до 20-річчя Жовтневої революції, яка мала успіх на радянській сцені .
1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакцію журналу «Українська
література » (з 1946 року — «Вітчизна »). Під час війни журнал видавався в
Уфі , і Ю. Яновський фактично став координатором тогочасного українського
літературного процесу . За роки війни письменник написав драму «Син
династії » (1942) та видав збірку оповідань «Земля батьків » (1944). Однак
по війні на нього чекали нові неприємності . 1946 року «за пропаганду бур
жуазно-націоналістичної ідеології » на сторінках редагованого ним журналу
«Вітчизна » Ю. Яновського звільнили з посади головного редактора , а
наступного року ідеологічного розгрому зазнав його новий роман «Жива
вода», який вже після смерті автора вийшов у спотвореному вигляді під
назвою «Мир » (1956). Полегшення прийшло лише 1949 року, коли
письменникові було присуджено Сталінську премію за збірку «Київські оповідання
». 1953 року Ю. Яновський видав драму «Дочка прокурора », яка користувалася
успіхом у глядачів. Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року в Києві .
Євген Маланюк
(1897–1968)
Євген Филимонович Маланюк народився 2 лютого
1897 року в Новоархангельську на Кіровоградщині. Батько походив із
козацько-чумацького роду, а мати, Гликерія, була дочкою чорногорця
Якова Стоянова. 1914 року Є. Маланюк закінчив земське реальне училище
в Єлисаветграді і вступив до Петербурзького політехнічного інституту.
Але з початку світової війни став слухачем військової школи в Києві. У
січні 1916 року Є. Маланюк потрапив на Південно - Західний фронт , де до
пізньої осені 1917 року очолював кулеметну роту. Невдовзі він став
старшиною української армії, брав активну участь у
визвольних змаганнях 1917–1920 рр . Є. Маланюк був ад
’ютантом генерала В . Тютюнника , служив сотником у 5-й Херсонській
дивізії . Однак після падіння УНР разом з іншими потрапив до Польщі , де в
таборі інтернованих у Каліші почав писати перші вірші . Тут же в Каліші Є.
Маланюк взяв участь у збірці «Озимина » (1923).
З 1923 року він студент
гідротехнічного відділу інженерного факультету Господарської
академії у чеському місті Подєбрадах, яку закінчив 1928 року . 1925 року
Є. Маланюк побрався з молодою студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини
, але 1929 року вони розлучилися. 1925 року в Подєбрадах виходить перша
збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», а 1926 року в Гамбурзі — друга —
«Гербарій ». Пізніші збірки поета — «Земля й залізо » (1930), «Земна Мадонна
» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). У грудні 1926 року
в «Літературно-науковому віснику » з’явилося довге «Посланіє » Є. Маланюка
до Максима Рильського, в якому він докоряв поетові, що той байду
же ставиться до подій в Україні . Ні П. Тичина, ні М. Рильський на це
«Посланіє » не зреагували, а відповідь написав В. Сосюра .
3 1929 року Є. Маланюк переїхав до Варшави , де
працював інженером і брав найактивнішу участь у літературному процесі
(був одним з фундаторів літературної групи «Танк »). 1930 року він
одружився з чешкою Богумилою Савицькою, яка померла 1963 року. У них є син
Богдан. 1944 року Є. Маланюк емігрував до Західної Німеччини, де працював
учителем математики, брав участь у літературному процесі, зокрема був
членом «МУРу». 1949 року він виїхав до США, де працював інженером . У
післявоєнний період Є. Маланюк видав кілька збірок поезій («Влада », 1951,
«Проща », 1954, «Остання весна », 1959, «Серпень », 1964) та
літературно-критичних статей («Книга спостережень », 1962, 1966; «Нариси з
історії нашої культури», 1954) тощо. 16 лютого 1968 року Євген Маланюк
помер від серцевого нападу в Нью-Йорку. Вже посмертно вийшла збірка
поезій «Перстень і посох » (1972).
Головними мотивами творчості Є. Маланюка є
втрачена батьківщина і розбите особисте життя. Мотив «втраченої
батьківщини » поет розвиває у багатьох своїх віршах, аналізуючи причини та
наслідки цієї втрати . Другий мотив, переплітаючись із першим ,
ґрунтується на особистісних почуттях поета, що випливають із мотивів
розлуки з рідним краєм . Для стилю Є. Маланюка характерне
протиставлення протилежних властивостей якогось явища задля досягнення
більшої точності й виразності провідного мотиву.
Остап Вишня
(1889—1956)
Остап Вишня — видатний
український письменник -сатирик і гуморист . Павло Михайлович Губенко
(справ жнє ім ’я письменника ) народився 13 листопада 1889 р. на
хуторі Чечва Охтирського району Сумської області
в багатодітній родині управителя панського маєтку. 1907 року закінчив
Київську військово-фельдшерську школу . З 1917 року навчався в
Київському університеті , який через події револ юції 1917 р. та громадянської
війни так і не закінчив. Друкуватися почав у Кам ’янці -Подільському,
який у 1919–1920 рр . був тимчасовою столицею Української Народної
Республіки . З перших публікацій (більшість яких не збереглася ) відомі
фейлетони «Демократичні реформи Денікіна » в газеті «Трудова громада » за
підписом «П. Грунський » та «Казка (про красногвардєйця )» у сатиричному
журналі «Реп’яхи », підписана «П. Михайлович ». У цьому фейлетоні розповідається
про те , як не придатний ні до якого діла бовдур , пристає до погромників і
бандитів , а коли набирається там «досвіду », то сам Ленін благословляє
його до лав червоногвардійців. Після поразки УНР Остап Вишня був
заарештований ЧК і спровад жений до Харкова на слідство . Із в’язниці його
визволив у квітні 1921 р. В. Еллан -Блакитний і запропонував роботу перекладача
в газеті «Вісті ВУЦВК ». З того ж року письменник почав друкуватися в
«Селянській правді » під псевдонімом Остап Вишня . У 1920 — 1930-х рр .
видав збірки «Діли небесні » (1923), «Вишневі усмішки (сільські )» (1923),
«Кому веселе , а кому й сумне » (1924), «Вишневі усмішки кримські » (1925),
«Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні » (1927), «Вишневі
усмішки літературні » (1927), «Вишневі усмішки театральні » (1927),
«Вишневі усмішки закордонні » (1930) та інші. 26 грудня 1933 р. Остап
Вишня за звинуваченнями в політичному тероризмі був заарештований
і засуджений до розстрілу . Вирок було замінено десятирічним ув ’язненням
у північних таборах . Відповідно до наказу Головліту УРСР за № 228
від 25 вересня 1938 року, всі твори Остапа Вишні підлягали вилученню з
книготорговельної мережі та бібліотек загального користування. У Гадячі на
Полтавщині навіть відбувся процес над учителями та учнями за читання
творів опального гумориста й сатирика. Після несподіваного звільнення 3
грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані
проти збройної боротьби УПА на Західній Україні («Українсько-німецька
націоналістична самостійна дірка », «Самостійний смітник » тощо ).
Письменника навіть змусили заперечити факт власного ув ’язнення у творі
«Великомученик Остап Вишня ». У повоєнний період виходили книжки
«Весна-красна » (1949), «Вишневі усмішки » (1950), «Мудрість колгоспна »
(1950), «Отак і пишу » (1954), «Великі ростіть !» (1955). Помер Остап Вишня 28
вересня 1956 у Києві , похований на Байковому кладовищі . Вже після смерті
письменника було упорядковано та видано цикл «Мисливські усмішки » (1958)
та щоденникові записи «Думи мої , думи мої …». Не всі твори Остапа Вишні є
однаковими за своїм художнім рівнем. Йому доводилося віддавати
данину часові і використовувати свій талант на розв’язання численних,
часом химерних, вигаданих «проблем», як того вимагали партія та радянське
керівництво. Проте, незважаючи на певні недоліки, Остап Вишня залишився
в літературі своїми найкращими творами , які зав жди викликали щирий ,
безпосередній сміх. Гумор Остапа Вишні дуже близький до народного
анекдоту. У творах часто присутній мудрий оповідач, завжди іронічно-усміхнений,
який вживає «соковиту » народну лексику, вдається до лаконічних
народних жартів і фразеологізмів, несподіваного поєднання «високого » та
«низького » стилів. Дотепні й художньо неповторні діалоги стають одним із
основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Чималу
роль відіграють також пейзаж і художня деталь , створюючи
неповторну атмосферу «вишневих » усмішок.
Григорій Косинка
(1899—1934)
Г. Косинка — один з найкращих українських
новелiстiв ХХ ст . Григорiй Михайлович Стрiлець (справжнє
прiзвище письменника ) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанiвцi
на Київщинi в бiднiй селянськiй родинi. 1913 р . закiнчив початкову школу
в с. Красному i працював писарем. 1914р. Григорiй переїхав до Києва, де
доводилося працювати i вчитися на вечiрнiх гiмназiйних курсах. Пiд час
визвольних змагань брав участь у бойових дiях у лавах армiї УНР, за що
певний час довелося вiдсидiти у в’язницi. Пiзнiше примкнув до лiвих
есерiв («боротьбистів»), як i симпатизували бiльшовикам. 4 травня 1919 р. в
газетi «Боротьба» було надруковано автобiографiчний етюд «На буряки »,
за пiдписом Г. Косинка, що став псевдонімом письменника. 1920 р.
вступив до Київського iнституту народної освiти (КІНО), який згодом довелося
залишити через матерiальну скруту. Його новели з’являлися на
сторiнках багатьох часописiв, а 1922 р . вийшла його перша збiрка «На
золотих богiв». Г. Косинка часто виступав на лiтературних вечiрках з читанням
своїх творiв, що , за свідченнями багатьох сучасникiв, вiн робив iз неперевершеною
майстернiстю. Г. Косинка був членом київського лiтературного об
’єднання письменникiв-попутникiв «Ланка » (з 1926 р. — МАРС — Майстерня
Революцiйного Слова ), до якого входили В. Пiдмогильний , Б.
Антоненко-Давидович, Є. Плу жник , Т. Осьмачка та iн. У 1920—1930-ті
рр . виходило багато збiрок письменника : «В житах » (1926), «Пол iтика »
(1927), «Вибранi оповiдання » (1929), «Серце » (1933) тощо. Писав він і
публiцистичнi твори , перекладав росiйських письменникiв. 5 листопада 1934
р. Г. Косинка був заарештований i 18 грудня тогож року розстрiляний .
У своїй творчостi Г. Косинка розвиває найкращi
традиції української новелiстики початку ХХ ст ., зокрема М. Коцюбинського
, С. Васильченка i передусiм В. Стефаника . Письменник прагне
на обмеженому часi i просторi художнього твору зобразити трагiчну
розiрванiсть сучасного йому свiту, в якому персонажi не можуть
ужитися . Для змалювання iндивiдуальних характерiв Г. Косинка
майстерно використовує так i засоби психологiчного аналiзу, як
iндивiдуалiзацiя мовлення, точна й лаконiчна художня деталь , символiчний
пейзаж, показ найдрiбнiших нюансiв психологiчного стану персона
жiв. Суспiльнi проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходять крiзь
iндивiдуалiзоване сприйняття героїв, що виключає однобiчнi оцiнки,
наголошуючи на перевазi загальнолюдських цiнностей над класово-iдеологiчними.
Микола Хвильовий
(1893–1933)
Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище
письменника) народився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець
Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині
сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього
письменника Єлизавета Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на
хутір Зубівка до сестри, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським.
Незабаром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на
Богодухівщині, а згодом — на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки. Так
з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опікувалися М.
Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці,
якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та ще деякі
українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та
вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження нелегальної соціалістичної літератури
й зухвалу поведінку був виключений з п’ятого класу. З 1911 року він працював
писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою.
1916 року Микола успішно склав екстерном іспити за курс гімназії і отримав
диплом. Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола
повернувся до Дем’янівки. На початку 1918 року М. Хвильовий оселився в
Богодухові, де працював у волосній управі. Наприкінці літа 1918 року він брав
участь в організації повстанського загону (за деякими свідченнями очолював
його), який в листопаді 1918 року захопив Богодухів . З початком наступу
армії генерала Денікіна М. Хвильовий відступив на північ, де цей
загін влився до лав Червоної армії . 1919 року М. Хвильовий став членом КП
(б)У. Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одружився
з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась донька Іраїда .
Проте шл юб цей не був тривалим . Весною 1921 року М. Хвильовий переїхав
до столичного Харкова , де 1922 або 1923 року він одружився з
Юлією Уманцевою.
Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське
українське культурне коло , яке формувалося навколо редагованої Василем
Елланом -Блакитним газети «Вісті ВУЦВК ». Влітку 1921 року вийшла
окремим виданням його поема «В електричний вік », а в листопаді того
ж року — збірник «Жовтень », в якому замість передмови був надрукований
«Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських »,
підписаний Миколою Хвильовим , Володимиром Сосюрою та Майком
Йогансеном, що став маніфестом нової української радянської
літератури. Саме в цей час авторитет і талант М. Хвильового в літературі
зростав блискавично . Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його
твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість » (1921) та
«Досвітні симфонії » (1922). З кінця 1922 року починають з’являтися новели
М. Хвильового , а збірка «Сині етюди » (1923) стала подією в
історії української пореволюційної прози . На думку майбутнього
академіка О. Білецького , який назвав М. Хвильового «основоположником
справжньої нової української прози », фактично його збірки новел «Сині
етюди » та «Осінь » «визначили все коло тем нашої революційної белетристики
». Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року , коли він
20 листопада заснував літературно - мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ
(Вільна Академія Пролетарської Літератури ) та почав видавати журнал
«Вапліте ». ВАПЛІТЕ об ’єднала багатьох кращих українських літераторів ,
які мешкали в Харкові (П. Тичина , Ю. Яновський , М. Куліш , А. Любченко ,
М. Бажан , О. Довженко , М. Йогансен , О. Слісаренко , Ю. Смолич , П. Панч
та ін .). Проза М. Хвильового цього періоду («Мати », «Арабески », «Повість
про санаторійну зону », «Сентиментальна історія », «Із Вариної біографії»,
«Іван Іванович », незакінчений роман «Вальдшнепи » та ін .) свідчила про
те, що письменник вступив у пору творчої зрілості,
стильового утвердження та філософського осмислення життя. У цей
же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично розпочав
Літературну дискусію 1925–1928 років . Упродовж 1925–1926 років
з’явився ряд памфлетів , об’єднаних у цикли : «Камо грядеши ?», «Думки
проти течії», «Апологети писаризму » та «Україна чи Малоросія ?» (останній так
і не побачив друку ). У цих памфлетах М. Хвильовий виступив проти
примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав
митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та,
насамперед, західноєвропейського мистецтва . Від обговорення шляхів
розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну
площину , коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на
Україні, бо Україна має сво ю месіанську іде ю, яку він окреслив метафорою
«Азіатський ренесанс ». У дискусію втрутилася партія та особисто Й.
Сталін , написавши листа «Тов . Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КПУ» від
26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У
червні 1926 року пленум ЦК КПУ засудив позицію М. Хвильового . Критика
письменника тривала й у пресі : був конфіскований шостий номер журналу
«Вапліте », з надрукованою там другою частиною роману «Вальдшнепи »
(рукопис М. Хвильовому пізніше довелося знищити ), а відтак припинила існування
і сама організація . Від письменника вимагали каяття та самообпльовування.
М. Хвильовий змушений був піти на поступки , і вже 4 грудня 1926 року він
написав першого свого покаянного листа , в якому визнав «помилки » та
засудив свої погляди . Але звинувачення в «хвильовизмі » супроводжували
його до кінця життя .
Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку
за кордон. Впродовж 1929 року фактично під його керівництвом виходив
позагруповий журнал «Літературний ярмарок », який згодом також
мусив припинити своє існування . Наприкінці 1929 року за активною участю
М. Хвильового створюється організація «Пролітфронт », але й вона на
початку 1931 року була розпущена . Постановою ЦК ВКП (б) з 23 квітня 1932
року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників.
Розгром керівництва Української комуністичної партії
завершився призначенням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора
країни . Він приїхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграє ю поплічників .
Саме йому партія доручила організувати винищення селян . Почався
голодомор 1932—1933 років . У квітні 1933 року М. Хвильовий побував
на Полтавщині і на власні очі побачив це . Арешти , що раніше
знищили стару українську інтелігенцію (сумнозвісний
процес «СВУ»), розпочалися й серед комуністів . 12
травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильового — Михайла
Ялового . Наступним , імовірно , мав бути він .
13 травня 1933 року письменник запросив до себе
друзів — М. Куліша , О. Досвітнього , Г. Епіка , М. Йогансена , І.
Дніпровського , І. Сенченка … За якийсь час у робочому кабінеті письменника
пролунав постріл . Залишилися передсмертні записки до друзів -письменників
, до дочки …
Володимир Свідсинський
(1885—1941)
Володимир Євтимович Свiдзинський народився
8 жовтня 1885 р. в с. Маянiв на Вінниччині в родинi священика. Навчався
майбутнiй поет у Тиврiвськiй бурсi та Кам’янець-Подiльськiй духовнiй
семiнарiї, яку кинув у 1904 р. 1907 р. переїхав до Києва i вступив на
економiчний факультет Комерцiйного iнституту, пiсля закiнчення якого
працював у Вiнницькому земстві економiстом . Пiд час Першої свiтової
вiйни був на фронті. З 1920 р. В. Свiдзинський працював редактором
видавничого вiддiлу народної управи в Кам’янцi-Подiльському. У цьому
мiст i поет одру жився з народно ю вчителько ю Зiнаїдо ю Сулковсько
ю. 1921 р. у них народилася донька Мирослава. 1925 р. разом iз дружиною та
дочкою В. Свiдзинський переїхав до Харкова, де до кiнця життя пропрацював
в редакцiї журналу «Червоний шлях (з 1936 р. - «Лiтературний журнал»). На
початку 1930-х рр. поет пережив глибоку драму, що суттєво позначилася на
його творчостi: дружина з дочкою залишила Харкiв i переїхала жити до сестри до
Вiнницi, де померла від черевного тифу в липні 1933 р. В. Свідзинський
залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках. З початком Другої
свiтової вiйни поет був заарештований органами НКВС, а напередоднi
вступу нiмецьких вiйськ до Харкова 18 жовтня 1941 р. був спалений живцем
пiд м. Куп’янськом у сараї разом з iншими в’язнями.
Перший вiрш В. Свiдзинський надрукував 1912 р. в
альманасi українських модернiстiв «Українська хата». Перша збiрка поета
«Лiричнi поезiї» з’явилася 1922 р., наступна - «Вересень» вийшла 1927 р.
на власний кошт автора. Останньою прижиттєвою стала збiрка «Поезiї» 1940
р. В. Свiдзинський все життя цурався галасливого бiлялітературного
середовища, тому бiльшiсть своїх поезiй писав у шухляду, на
самотi висловлюючи в них свої найпотаємнiшi думки. Вже пiсля його смертi
на емiграцiї була упорядкована збiрка недрукованих поезiй «Медобiр».
Значну частину творчого доробку В. Свiдзинського складають
поетичнi переклади Гесiода, Овiдiя, Арiстофана, Лопе де Вега, О. Пушкiна,
М. Лермонтова, Янки Купали та ін. Йому належить поетичний переклад «Слова
о полку Ігоревiм».
Поезiї В. Свiдзинського є одними з
найдовершеніших зразкiв української фiлософсько-медитативної лiрики.
Небезпiдставною є думка дослiдникiв, що поезiя «Холодна тиша…», написана
античним розмiром сенарiєм, належить до перлин не лише української, а й
свiтової лiрики. У своїх творах В. Свiдзинський поєднував традицiї
народної поезiї iз поетичними здобутками модерної української поезiї ХХ ст.,
передусiм М. Зерова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника.
Свiдзинський споглядає свiт як людина, ще нiби
не обтяжена сучасним досвiдомi знанням: все це ще належить набути. Оце
безпосереднє свiтопiзнання «вiд азiв» являє в його творчостi свiй
колосальний поетичний та морально-фiлософський потенцiал. Завдяки цьому
мислительне i фольклорно-мiфологiчне начала постають у нього в дивовижному
злиттi: вони, по сутi, тотожнi. I в такому ж спiввiдношеннi, максимально
близькому до тотожностi, перебувають його iндивiдуально-особистiсна свiдомiсть
i свiдомiсть народнопоетична - з тим суттєвим уточненням, що остання нiби
витворюється наново, постає «неготовою» i в процесi цього нового
становлення виявляє, вивiльняє колосальнi експресивнi ресурси i не меншу
поетично-пiзнавальну результативнiсть…
Суґестивний лiризм Свiдзинського - особливий:
вiн тяжiє до фiлософської медитацiї, поєднує в собi i емоцiйнiсть, i
предметно-зорову пластичну конкретику, i напружену духовну роботу. Гранична
невловнiсть суґестивного образу вступає у складнi взаємини з багатоплановим,
але в цiй багатоплановостi все ж визначеним сенсом його символiв.
Микола Бажан
(1904—1983)
Микола Платонович Бажан народився 9 жовтня 1904
р. в м. Кам’янці-Подільському в родин i вiйськового топографа . Навчався в
Уманськiй гiмназiї, згодом — У Київському Кооперативному iнститутi та
Інститут i зовнiшнiх зносин . Друкуватися почав у київській прес i з 1923 р.
Був близький до об ’єднання українських футуристiв на чолi з М. Семенком
(Аспанфут ). З 1927 р. — член ВАПЛІТЕ, яке очолював М. Хвильовий . Пiд час
Другої свiтової вiйни редагував фронтову газету «За радянську Україну
», писав поезiї та публiцистичнi статтi. З 1943 р . М. Бажан працював на
керiвних посадах державних органiв: заступником голови Ради Мiнiстрiв УРСР
(1943—1948), головою республіканської Спiлки письменник iв (1953—1959),
головою редакцiї Української Радянської Енциклопедiї (1958-1983). Помер М.
Бажан 23 листопада 1983 р. У своїй творчостi М. Бажан пройшов помiтну
еволюцiю. Раннi поезiї 1920-х рр . («Рура-марш », «Про жито й кров »,
«Протигаз » та iн.) позначенi впливом футурист iв як на формальному , так i на
iдейно - тематичному рiвнях . Наприкiнцi 1920-х — поч . 1930-х рр .
у творах М. Бажана вiдчувається вплив iдей М. Хвильового : «романтика
вiтаїзму », теорiя «азiатського ренесансу », орiєнтацiя на європейську культуру
. Яскравим прикладом цього слугу ють поеми «Розмова сердець », «Гофманова нiч»,
«Слiпц i», «Ґето в Уманi». У триптиху буд iвл i», що складається з поезiй
«Собор », Брама », «Будинок », поет протиставляє застиглiй та застарілій
крас i готичного собору та барокової брами iндустрiальний пафос нового
будiвництва . Засудження «роздвоєностi» iнтелiгенцiї як негативного явища ,
котре слiд подолати , стає провiдною темою поем «Гофманова нiч» та поезiї
«Смерть Гамлета ». З середини 1930-х рр . М. Бажан стає «офiцiйним »
поетом (поеми «Безсмертя » (1935—1937), «Батьки й сини » (1939) тощо
.). Пiд час вiйни поет пише патрiотичн i твори ( поезiя «Клятва » (1941),
«Данило Галицький » (1942), цикл «Сталiнградський зошит » (1943).
Антисталiнськими мотивами позначена поема «Полiт крiзь бурю» (1964).
У творчостi М. Бажана 1960-1970-х рр . (збiрки «Мiцкевич в Одесi», 1957;
«Уманськi спогади », 1972; «Нiчнi роздуми старого майстра », 1976; «Карби
», 1978) превалюють фiлософськi роздуми поета над власним життям ,
сутнiстю мистецтва тощо. Важливу частину поетичної спадщини поета
становлять переклади на українську мову творiв А. Навої , Д. Гурамiшвiлi,
О. Пушкiна , В. Маяковського , Й. В . Гете , Р.М. Рiльке , А. Мiцкевича ,
Ю. Словацького та iн. Його переклад поеми Ш. Руставел i «Витязь у
тигровiй шкурi» небезпiдставно вважається найкращим слов’янською мовою.
Володимир Сосюра
(1898—1965)
Володимир Миколайович Сос юра народився 6 січня
1898 р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл .) в сім ’ї шахтаря .
Дитинство майбутній поет провів у с. Третя рота (нині м. Верхнє , що
входить до складу Лисичанська ). Учився в двокласній сільській школі , в
ремісничому училищі , потім — в агрономічній школі . Працював з 12 років
на шахті , пізніше — на содовому заводі . Громадянська війна суттєво
вплинула на долю В. Сосюри : 1917 р. він почав бійцем Донецької червоної
гвардії , у 1918 р. був козаком гетьманських охоронних сотень , у
1919 — гайдамакою 3-го Гайдамацького полку , курсантом Спільної юнацької
старшинської школи армії УНР, після поразки української армії став
юнкером Добровольчої білогвардійської армії , у 1920 р . В. Сосюра —
стрілець Чорноморського полку Червоної української галицької армії (ЧУГА
), а закінчив війну знову бійцем Червоної армії . 1920 р. він став членом більшовицької
партії , наступного року демобілізувався і переїхав до Харкова , де працював
у агітпропі . В. Сосюра був одним із фундаторів української
радянської літератури , написавши разом із М. Хвильовим та М. Йогансеном у
листопаді 1921 р. передмову до збірника «Жовтень », що мала назву »Наш
універсал до робітництва і пролетарських митців українських». 1922 р. він
вступив до Харківського університету, де, на свій подив, мусив
вивчати власну поему «Червона зима», яка вже вважалася класикою
української радянської літератури . 1925 р. поет кидає університет і
повністю віддається літературній праці . В. Сос юра в 1920-ті рр . був
членом багатьох літературних організацій (Пролеткульту, «Плугу », «Гарту
», ВАПЛІТЕ , ВУСППу та ін .), керу ючись при цьому не стільки ідейно
- естетичними програмами, як особистими симпатіями . У цей час поета
піддавали гострій критиці за націоналізм , розчарування радянською
дійсністю, оспівування кохання та краси. Під тиском керівництва ВУСППу в
1929—1930 рр . В. Сосюра навіть змушений був «перевиховуватись », працюючи
слюсарем на заводі . Але це не захистило його від переслідувань та
несправедливої критики , що позначилося на психічному стані поета , до
цього додалися також моторошні картини голоду 1932—1933 рр . Тому вже 1934
р. В. Сосюра був виключений з Комуністичної партії і потрапив до психіатричної
лікарні . Проте перебування в ній , можливо , допомогло поетові уникнути
репресій. 1936 р. В. Сосюру прийняли до Спілки радянських письменників
України, і він отримав можливість видавати свої твори . 1937 р. поет був
нагород жений орденом «Знак пошани ». Того ж року він переїхав до Києва .
1940 р. В. Сосюра написав особистого листа Й. Сталіну , і його було відновлено
в партії . Під час війни він працював у Москві в українському радіокомітеті
та українському партизанському штабі , був кореспондентом фронтової газети
. 1944 р. поет повернувся до Києва . 2 липня 1951 р. в московській газеті
«Правда » з’явилася стаття «Проти ідеологічних перекручень в літературі », у
якій В. Сосюру було звинувачено в націоналізмі за вірш 1944 р. «Любіть
Україну !». Поета перестали друкувати , він жив під безпосередньою
загрозою арешту . Лише смерть Й. Сталіна 1953 р. дозволила митцеві повернутися
в літературу . Помер В. Сос юра 8 січня 1965 р . в Києві . Перші
поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р ., пізніше він
писав поезії українською та російською мовами. 1921 р. вийшла збірка В.
Сос юри «Поезії ». Того ж року з’явилася його поема «Червона зима », яка
мала певний успіх й одразу ввела В. Сос юру до рангу провідних
радянських поетів. У збірках «Червона зима » (1922), «Осінні зорі »
(1924), «Сьогодні » (1925), «Золоті шуліки » (1927), «Коли зацвітуть
акації » (1928) та ін . яскраво виявився ліричний талант митця . У мелодійності вірша
В. Сосюри , глибині та щирості сердечного переживання відчуваються впливи
імпресіонізму та імажинізму , російської та української романсової
традиції (О. Апухтін , І. Сєвєрянін , О. Олесь , Олена Журлива , С.
Черкасенко ). Стверджуючи через почуття кохання неповторність особистості , В.
Сосюра тим самим протиставляв його колективізмові радянської ідеології .
Поряд із ліричними творами у цей час були написані й такі «ідеологічно
витримані » поеми , як «Відповідь », «ДПУ» тощо . Психічний розлад поета ,
розчарування радянською дійсністю яскраво відбилися у збірках «Місто » (1924)
та «Серце » (1931), де в поезії «Два Володьки » автор відверто говорить
про свою внутрішню боротьбу між комуністичним та національним . Після
прийняття поета до Спілки письменників з’явилися збірки «Нові поезії » (1937),
«Осінь » (1938), «Люблю» (1939) та великий роман у віршах
«Червоногвардієць » (1940). У період війни В. Сосюра написав перейняті
патріотичними мотивами і закликами до боротьби з поневолювачами України збірки «В
годину гніву (1942), «Під гул кривавий » (1942) та поему «Мій син »
(1942—1944). Після смерті Й. Сталіна 1953 р. вийшли поетичні збірки
«За мир » (1953), «На струнах серця » (1955), «Солов’їні далі » (1957),
«Близька далина » (1960), «Осінні мелодії » (1964) та ін . Закінчив він також
розпочату ще в 1926—1929 рр . поему «Мазепа » (1959—1960) і написав поему
«Розстріляне безсмертя » (1960), присвячену українським митцям 1920-х рр .
Загалом В. Сос юра залишив близько 60 поетичних збірок , десятки поем ,
а також автобіографічний прозовий твір «Третя рота ». Творчість поета
була відзначена Сталінською премією 1948 р . та Державною премією України
ім . Т. Шевченка 1963 р. Популярність серед масового
українського читача В. Сосюра здобув переважно своєю талановитою інтимною
лірикою. Набагато слабшими були його епічні твори , в яких він намагався
поєднати щирість національного почуття та догмати комуністичної ідеології
. Так , історичний роман у віршах «Тарас Трясило » (1926), у якому автор
намагався дотримуватися соціологічної моделі української історії , швидше
нагадує погано зроблену пародію. Таку само соціологічну модель В. Сос юра
поклав в основу поеми «Мазепа », поєднавши її з поширеним в європейській
романтичній традиції ХІХ ст . міфом про І. Мазепу як «українського
Дон-Жуана » (Байрон , В. Ґюґо , Ю. Словацький та ін .).
ГРИГОРІЙ
КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО
(1778—1843)
Григорій Федорович Квітка народився 18
листопада 1778 р. у слободі Основа, що під Харковом. Походив з
дворянської сім’ї, яка мала давнє козацьке коріння. Навчався у приватних
учителів та в монастирській школі. Деякий час провів у монастирі як
послушник. Залишивши монастир, працював на різних державних та
виборних посадах. Кілька разів обирався предводителем дворян
Харківського повіту, був совісним суддею, головою Харківської палати
кримінального суду. Виступив ініціатором заснування Харківського інституту
шляхетних панн. Виконував обов’язки директора Харківського театру, входив
до складу редакції журналу «Украинский вестник». Помер Квітка 8 серпня 1843 р.,
похований у Х аркові. Перші літературні спроби Квітки припали на
1816 рік. Українською мовою Квітка почав писати на початку 30-х рр., уже
немолодою людиною. Свої твори частіше підписував псевдонімом Грицько
Основ’яненко. Перша публікація української прози письменника
з’явилася на сторінках харківського альманаху «Утренняя звезда»
(1834, кн. 2). Проза Квітки-Основ’яненка була для свого часу явищем
новаторським. Представників простого народу автор наділив такими рисами,
як релігійність і патріархальність, розсудливість і доброчесність, щирість
і безпосередність у вияві почуттів. У повісті «Маруся» письменник змалював
зворушливу історію кохання, у якій розкривається душевне багатство,
незіпсованість і краса почуттів простих людей. У повісті «Конотопська
відьма» автор майстерно переосмислив народні демонологічні вірування.
Марновірству й забобонам письменник протиставив християнську моральність
та раціонально зумовлені правила людського співжиття. Яскравий гумор,
добре збудована оповідь, колоритні образи персонажів — усе це визначило
високі художні якості твору. Квітка є також автором цілої низки
драматургічних творів. Найбільшу популярність завоювали його п’єси
«Шельменко-денщик» та «Сватання на Гончарівці». У драматургії Квітка виступив
продовжувачем традицій, започаткованих І. Котляревським.
ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
(1769—1838)
Іван Петрович Котляревський народився 29 серпня
1769 р. в Полтаві в сім’ї канцеляриста. Навчався в духовній семінарії,
працював канцеляристом, домашнім учителем. Майже дванадцять років перебував
на військовій службі. Повернувшись до Полтави, працював наглядачем
(завідувачем) Будинку виховання дітей бідних дворян. Брав участь у
діяльності масонської ложі «Любов до істини». У 1818–1821 рр. виконував
обов’язки директора Полтавського театру. Упродовж тривалого часу обіймав посаду
попечителя полтавських богоугодних закладів. Помер письменник 29 жовтня
1838 р., похований у Полтаві. Котляревський вважається першим
представником нової української літератури. Він відомий як автор «Енеїди»,
«Наталки Полтавки» й «Москаля-чарівника». Над «Енеїдою» письменник працював
понад чверть століття. Поема є бурлескно-травестійною переробкою твору
давньоримського автора Вергілія, у якому розповідається про пригоди
мандрівної ватаги троянців на чолі з Енеєм. Згідно з
вимогами бурлескно-травестійного жанру, український автор змінив
національне тло першоджерела. Персонажі давньоримського твору набули
виразних українських рис — троянців з поеми Котляревського
цілком правомірно ототожнюю ть з українським козацтвом. Українське життя
представлене автором переважно в побутово-етнографічному вимірі.
Котляревський прагнув якнайповніше змалювати традиційний народний
побут. Недарма його «Енеїду» називають енциклопедією української
старожитності. Яскравим явищем в історії української драматургії є
п’єси Котляревського. Вони були створені 1819 р. і тоді ж
уперше виставлені на сцені Полтавського театру. Серед них особливої
популярності набула «Наталка Полтавка». Майстерність у змалюванні
персонажів, їхня простота і природність, м’який гумор, вдало дібрані пісні
— усе це зумовило високі сценічні якості твору. Художні здобутки
Котляревського помітно вплинули на розвиток української літератури ХІХ
ст. Поезія і драматургія після Котляревського надовго зберегли риси його
стилю. Досвід письменника в зображенні народу, у відтворенні його мовного
багатства став важливим чинником творчого становлення цілої низки
українських літераторів.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
(1722—1794)
Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722
р. в с. Чорнухах на Полтавщині. Походив з козацького роду. Здобувши
початкову освіту, вступив до Київської академії. Повного академічного
курсу не закінчив, залишивши навчання «студентом богословських наук». Був
співаком придворної капели в Петербурзі, входив до складу російської місії
в Угорщині. Працював домашнім учителем, викладав у Харківському
колегіумі. Через конфлікт з керівництвом колегіуму був змушений залишити
посаду. Останні двадцять п’ять років життя, не маючи власної домівки,
провів у мандрах. Помер Сковорода 29 жовтня 1794 р. в с. Іванівці, що на
Харківщині.
Сковорода — автор літературних і філософських
творів. Їх ідейний зміст підпорядкований пошуку смислу життя людини та
визначенню шляхів до щастя. Розуміючи філософію як науку життя,
письменник, аби найточніше виразити свої погляди, поступово переходив від
літературних до філософських жанрів — діалогів, трактатів, притч. Свою
поетичну діяльність Сковорода розпочав ще в 50-х рр., а в 70—80-х об’єднав
раніше створені поезії у збірку «Сад божественних пісень». Це духовно-філософська
лірика, навіяна переважно релігійними переживаннями автора.
Найбільшої популярності набула десята пісня збірника «Всякому місту —
звичай і права», де вічні людські чесноти — чисте сумління й мудрість —
протиставляються марноті щоденних спокус. У вісімнадцятій пісні «Гей ти, пташко
жовтобоко» письменник виявив високу майстерність у
філософському осмисленні фольклорного матеріалу. У пісні двадцятій
«Чистий можеш буть собою» автор підносить душевну чистоту як найбільший людський
скарб, що не боїться злих наклепів і ворожих підступів. Значна частина
поезій Сковороди залишилася поза збірником. Серед них становить інтерес
вірш «De libertate» («Про свободу»), у якому автор визначає особисту
свободу людини як одну з найбільших життєвих цінностей. Сковорода увійшов
в українську літературу як талановитий байкар, автор збірки «Байки
харківські». Частину творів він написав ще наприкінці 60-х рр., частину —
1774 р. У своїх байках письменник звертається переважно до
морально-філософських аспектів життя людини й суспільства. У збірці байок
однією з найголовніших є проблема індивідуального самопізнання та визначення
людиною свого природного шляху. У байках «Бджола та Шершень», «Зозуля та
Дрізд» автор обґрунтовує ідею «сродної праці», засуджуючи людей, які легковажать
своїми природними нахилами. У байці «Собака і Вовк» письменник звертається
до з’ясування тих чинників, які сприяють утвердженню душевної
спорідненості й дружніх стосунків між людьми. Серед філософських
праць Сковороди складною побудовою та смисловою глибиною
відзначається діалог «Алфавіт, чи Буквар світу». Автор звертається до
важливих питань самопізнання, визначення людиною своїх природних нахилів,
розглядає проблеми «сродної праці» та людського щастя. Філософський досвід
Сковороди відчутно вплинув на розвиток нової української літератури.
Його ідеї стали важливим духовним орієнтиром, що визначив особливу увагу
українських письменників до морально-філософської проблематики.
Марко Вовчок
(1833—1907)
Марія Олександрівна Вілінська (у першому шлюбі —
Маркович, у другому — Лобач-Жученко; літературний псевдонім — Марко
Вовчок) народилася 10 грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської
губернії у дворянській сім’ї. Навчалась у приватному пансіоні в Харкові,
жила в Орлі у своєї тітки як вихователька її дітей. Узявши шлюб з
українським фольклористом та етнографом О. Марковичем, жила в
Чернігові, Києві, Немирові. Незабаром виїхала до Франції, оселилась у
Парижі. Повернувшись до Росії, жила в Петербурзі, співробітничала в
журналі «Отечественные записки». Пізніше разом з другим чоловіком М.
Лобачем-Жученком мешкала в різних регіонах Російської імперії.
Померла письменниця 28 липня 1907 р. в Нальчику.
Творчість Марка Вовчка розпочалась у другій
половині 50-х рр. Свої найкращі оповідання з українського народного життя
письменниця створила під час перебування в Немирові. Написані тоді твори
побачили світ як окрема збірка під назвою «Народні оповідання» (1857). У них
авторка звернулася до теми жіночої недолі, зумовленої
соціальним безправ’ям. Вона рішуче виступила проти соціальної
дискримінації народних мас. У повісті «Інститутка» Марко Вовчок гостро критикує
кріпосну систему, що згубно позначається не лише на житті пригноблених,
але й на моральному обличчі самих кріпосників.
Перу письменниці належить також чимало творів,
написаних російською і французькою мовами.
Ольга Кобилянська
(1863—1942)
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27
вересня 1863 р. у м. Гура -Гумора на Південній Буковині (нині м. Гура
-Гуморулуй у Румунії ) в родині слу жбовця . У 1873—1877 рр . О. Кобилянська
вчилася в початковій чотирикласній німецькій школі . Не ма ючи мо
жливості вчитися далі , дальшу освіту вона здобувала самостійно . З
1889 по 1891 р. О. Кобилянська жила в с . Димка Серетьського повіту . Пізніше вона
разом із родиною переїхала на постійне життя до Чернівців , брала активну
участь у жіночому русі , 1894 року виступила одним з організаторів
«Товариства руських жінок на Буковині ». 1899 року О. Кобилянська побувала
на Наддніпрянській Україні , відвідавши родину Косачів на Волині ,
Лисенків і Старицьких у Києві , могилу Т. Шевченка в Каневі . Після
Першої світової війни та румунської окупації Північної Буковини письменниці
довелося жити в тяжких умовах , зазнаючи переслідувань з боку румунської
влади . З 1927 р. в Україні було розпочато видання 9-томного зібрання
творів О. Кобилянської . Того ж року на відзначення 40-річчя
літературної діяльності їй була призначена урядом УРСР пенсія , що дало
письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та придбати
власний будинок, у якому письменниця прожила останні роки свого життя
. У 1940 р. О. Кобилянська вітала приєднання Північної Буковини до УРСР,
активно виступала в пресі з публіцистичними статтями та спогадами . Того ж
року її було прийнято до Спілки радянських письменників України
. Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. у Чернівцях. Літературну
діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр . творами німецькою
мовою. Перший худо жній твір українсько ю мово ю — повість «Людина », був
надрукований 1895 р. у журналі «Зоря ». Це була друга редакція написаного
раніше німецько ю мово ю оповідання «Вона вийшла замі ж». Пізніше
з’явилися оповідання й повісті «Він і Вона » (1895), «Царівна » (1896), «Що я
любив » (1896), «Аристократка » (1898), «Valse melancholique» (1898) та
інші , позначені впливами поетики символізму , філософії надл юдини Ф.
Ніцше та ідей жіночої емансипації . У повісті «Земля » (1902), яка була
написана на основі реального братовбивства, що сталося восени 1894 р. у с
. Димка , О. Кобилянська змал ювалашироку картину життя буковинського села
з усім комплексом суспільних процесів . У цьому творі поєдну ються
елементи символічного та реалістичного стилів . Письменниці вдалося
відтворити картину селянської психології , взаємин селянства із
навколишнім світом , показати злочинну , на її погляд , владу землі над
селянином . Одним з найпоетичніших творів О. Кобилянської вва жається
лірично -романтична повість «В неділю рано зілля копала …» (1909),
написана за мотивами відомої народної пісні -балади «Ой не ходи ,
Грицю, та й на вечорниці ». Протягом 1915—1923 рр . О. Кобилянська
пише низку новел на антивоєнні теми , серед яких можна виділити такі твори
, як «Лісова мати », «Василка », «Юда », «Назустріч долі », «Сниться » та ін .
Увагою до психологічних таємниць людської душі позначені новели О.
Кобилянської «Огрівай сонце …» (1927), «Але Господь мовчить …»
(1927). Помітним явищем в історії української прози став роман
«Апостол черні » (1926), в якому на широкому суспільно -історичному тлі О.
Кобилянська порушила проблему інтелігенції та народу , із
симпатією змалювавши образи представників духівництва.
Леся Українка
(1871—1913)
Лариса Петрівна Косач (літературний псевдонім —
Леся Українка ) народилася 25 лютого 1871 р . в м. Звягелі (тепер —
Новоград -Волинський ) у дворянській сім ’ї. Її батько , Петро Косач , родом
з Чернігівщини , по закінченні юридичного факультету Київського
університету одержав службове призначення на Волинь . Він був активним
учасником українського культурного руху , входив до редакційної колегії
журналу «Киевская старина ». Мати Лариси Косач — Ольга Косач (Драгоманова
), родом із Полтавщини , — рідна сестра відомого українського
громадського діяча , історика , публіциста Михайла Драгоманова . Вона
чимало зробила в галузі фольклористики та українського книговидавництва
, в літературі виступала переважно як дитяча письменниця під псевдонімом
Олена Пчілка . Дитинство Лариси Косач пройшло в сільській місцевості на
Волині : родина жила спочатку в Звягелі , а згодом переїхала в с. Колодя
жне (на зиму Косачі перебиралися до Луцька ). Початкову освіту майбутня
поетеса здобула в родинному колі під керівництвом матері. Вона захопл ювалась
музикою, добре мал ювала , цікавилась театром і літературою. В родині
Косачів діти рано перейнялися настроями й життям дорослих — з юних
літ вони ста ють свідомими членами української громади . Оскільки одним з
найважливіших виявів громадської активності на той час була письменницька праця
, то й діти рано пробують себе в літературі . Перший вірш Лариса
Косач написала ще в дев ’ятилітньому віці . Літературні спроби юної
поетеси були підтримані матір ’ю. Вона надіслала твори дочки до львівського
журналу «Зоря », де вони вийшли друком 1884 р . під псевдонімом Леся
Українка (він тако ж був обраний матір ’ю). Сталося так , що Лариса Косач
увійшла в історію української літератури під своїм раннім ,
дитячим псевдонімом (Леся — зменшене ім ’я, яким звали її в родинному колі
; Українка — територіальна вказівка , цілком доречна в галицькому виданні
, що означала просто «Леся з України »). Мрії Лариси Косач про музичну кар
’єру не здійснилися . Взимку 1881 р . вона застудилась і в неї почався
туберкульоз кісток . Понад тридцять років поетесі довелося боротися з
виснажливою хворобою, що змушувала виїжджати на лікування в Крим , Італію,
Єгипет , Грузі ю. Незва жаючи на хворобу , Лариса Косач
наполегливо займалася самоосвітою, відзначалася високим рівнем ерудиції ,
добре знала іноземні мови . 1907 р . вона одружилася з музикознавцем і
фольклористом Климентом Квіткою. Фатальною для здоров ’я поетеси стала
зима 1906—1907 рр ., проведена в Києві. Висна жлива праця й несприятливі
кліматичні умови спричинили загострення хвороби . З того часу Лариса Косач
могла жити лише в умовах південного клімату . Останні роки життя вона
провела в Грузії . Померла Лариса Косач -Квітка 1 серпня 1913 р . в м .
Сурамі , похована в Києві . Літературне становлення Лесі
Українки припало на кінець 80-х — початок 90-х рр . Наслідком
тривалої творчої праці стали її поетичні збірки «На крилах пісень »
(1893), «Думи і мрії » (1899), «Відгуки » (1902), високо оцінені критико
ю. Чимало поезій Лесі Українки не були вкл ючені до збірок , частина з них
побачила світ лише після смерті авторки . Її творам властиві висока культура
думки та емоційна стриманість , свіжість образів , продумана синтаксична
будова , обережність в уживанні лексичних новотворів . Яскраво й
органічно літературний талант Лесі Українки виявився в драматургії . Її твори
позначені тематично ю новизно ю та орієнтаціє ю на освіченого читача
(глядача ). Такі драматичні поеми і драми , як «На полі крові »,
«Кассандра », «У пущі », «Оргія », «Бояриня », «Лісова пісня », «Камінний
господар » стали якісно новим явищем української драматургії .
Особливою мистецькою довершеністю відзначається драма-феєрія «Лісова пісня ». У
символічних образах , з високою драматично ю напруженістю авторка пропонує
історію пошуку людино ю своєї сутності . Природна краса й буденна прагматика
підносяться в драмі до рівня символічних узагальнень , що да ють мо жливість
поновити уявлення про сенс життя, людське призначення та справ жні життєві
цінності. Інтелектуальне та естетичне багатство творів Лесі Українки відчутно
позначилося на літературному житті 20-х рр . ХХ ст . Її спадщина нале жить до
найяскравіших явищ української культури . Вона сприяла модернізації
українського письменства , набли женн ю його до європейського рівня , виходу
української культури за ме жі вузьких провінційних рамок .
Тарас Шевченко
(1814—1861)
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого
1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту на Київщині у сім’ї
селян-кріпаків. Рано втратив батьків, наймитував. Був зарахований до складу
панських служників і 1829 р. відправлений до Вільна. З початку 30-х рр. жив у
Петербурзі. Навесні 1838 р. за сприяння К. Брюллова, В. Жуковського та ін.
Шевченко був звільнений з кріпацтва. Упродовж 1838—1845 рр. навчався в академії
художеств у Петербурзі. Пізніше переїхав в Україну, працював співробітником
Археографічної комісії в Києві. Навесні 1847 р. Шевченко був заарештований за
причетність до Кирило-Мефодіївського товариства й відправлений рядовим до
війська. Пробув на засланні більше десяти років. Звільнившись, жив у
Петербурзі. Лише раз після заслання у 1859 р. відвідав Україну. Помер Шевченко
26 лютого 1861 р. у Петербурзі. У травні того ж року відбулося перепоховання
поета на Чернечій горі поблизу Канева. Перші літературні спроби Шевченка
припали на 1837 р. 1840 р. побачила світ його дебютна збірка під назвою
«Кобзар». Назва збірки (кобзар — народний співець, частіше сліпий виконавець
пісень та дум під акомпанемент кобзи або бандури) є знаком романтичного
самовизначення поета. Тематично ранні ліричні твори Шевченка пов’язані з
переживанням самотності («Тече вода в синє море…», «Тяжко-важко в світі
жити…»), туги за батьківщиною («Думи мої, думи мої»). У ранніх баладах
«Причинна», «Тополя», «Утоплена» автор поєднує мотиви розлуки, нещасливого
кохання, родинного злочину з міфологічним мотивом метаморфози: доведена до
відчаю людина знаходить спосіб альтернативного існування, зливаючись з
природою, перетворюю чись на русалку або рослину. Історична тема у творчості
раннього Шевченка обмежена XVII—XVIII ст.— драматичним етапом української
минувшини, що пов’язаний з боротьбою проти зовнішньої експансії, національними
та соціальними рухами. У поемах «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія»
Шевченко звертається до різних епізодів козацької історії. У поемі «Гайдамаки»
автор осмислює причини й наслідки Коліївщини — повстання українського народу
проти національного та релігійного гноблення. Окреме місце у творчості Шевченка
посідає тема жіночої недолі, до якої він уперше звернувся в поемі «Катерина». У
ранній творчості Шевченка майстерно поєднується літературна та фольклорна
образність. Поет звертається до української міфології, широко використовує у
своїх творах народну символіку. Характер Шевченкової поезії відчутно
змінюється, коли він 1843 р. відвідує Україну, а в 1845 р. переселяється туди
на постійне проживання. Безпосередні враження від української дійсності та
спілкування з читачами вносять помітні корективи в його поетичний світогляд. У
творчості Шевченка посилюю ться антиколоніальні та антимонархічні мотиви. Автор
у поезіях 1843–1845 рр. (цей етап частіше визначають як період «трьох літ»)
еволюціонує від стилізованого народного поета-кобзаря до образу поета-пророка.
У Шевченкових творах постає образ України, що являє собою не провінцію
Російської імперії, а окрему спільноту з власною героїчною історією та
національною самосвідомістю. Поет визначає характер стосунків України з імперією,
висміюю чи й пародіюю чи російські державні інституції в поемі «Сон». Світ
імперії трактується поетом як репресивний, негуманний та в принципі ворожий
людській природі. У поемі «Великий льох» Шевченко надає містеріального значення
історичним трагедіям українського народу. Він змальовує російську монархію як
втілення зла, а найменші прояви співробітництва з нею — як непростиме потурання
цьому злу. У поемі «Кавказ» автор, характеризуючи Росію як зловісну тюрму
народів, наголошує на неприпустимості будь-яких проявів колоніалізму.
Програмово звучить Шевченкове послання до українців «І мертвим, і живим, і
ненарожденним землякам моїм в У крайні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».
Закликаючи до національної єдності, автор наводить низку аргументів та саркастичних
зауважень, звернених до збіднілих духом співвітчизників. У 1847 р. Шевченко був
заарештований і після нетривалого ув’язнення відправлений на заслання. Згідно з
вироком, йому заборонялося писати й малювати. Перебуваючи у в’язниці, поет
створив ряд переважно ліричних творів, на основі яких пізніше уклав цикл «В
казематі». Більшість творів циклу тематично пов’язана з Україною. У них знайшов
втілення емоційний стан ув’язненого поета. Перші роки заслання Шевченко провів
в Орській фортеці у віддаленому регіоні Російської імперії. Незважаючи на
заборону, продовжував писати вірші. Кількість створеного ним за три роки
заслання набагато більша, ніж за всі інші періоди життя. У Шевченковій
творчості цього періоду переважають ліричні поезії. У них автор прагне по-новому
осмислити своє покликання, болісно відгукується на втрату зв’язків зі звичним
середовищем, висловлює тугу за рідним краєм, звертається до дитячих спогадів,
із сумом переживає самотність. Попри непоодинокі вияви сумнівів у доцільності
обраного поетичного шляху та певне розчарування в дієвості поетичного слова, у
цілому поетичні твори Шевченка представляють сильну особистість, яка критично
переосмислює своє попереднє життя, але не впадає у відчай підтиском репресій.
На засланні увагу поета привертають такі персонажі українського життя та
історії, героїзм яких виявляється у стоїчному сприйнятті ударів долі. У поемі
«Іржавець» Шевченко співчутливо відгукується про заручника обставин гетьмана
Івана Мазепу та запорожців, що стали жертвами погромів, влаштованих російським
військом. У поемі «Чернець» зразком патріота постає козацький полковник Семен
Палій. Автор поетизує образ гетьмана Дорошенка в поемі «Заступила чорна хмара».
Подібні персонажі змальовані письменником у поемах «Варнак», «Якби тобі довелося»,
«Меж скалами, неначе злодій», «Москалева криниця». Автор приходить до нового
типу героя — народного праведника, героїзм якого полягає у прощенні ворогів та
діяльній проповіді добра. Справжньою катастрофою став для Шевченка арешт 1850
р., який зумовив наступне майже семилітнє поетичне мовчання. Його відправили на
нове місце заслання — до Новопетровського укріплення, що на узбережж і
Каспійського моря. Лише 1857 р., перед самим звільненням, Шевченко відновив
свою поетичну діяльність. Твори Шевченка, написані після заслання, загалом
розвивають традиційні для поета теми. У цей період антимонархічний та
антиколоніальний мотиви він нерідко розкриває через наслідування біблійних
пророків («Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава
XIV»). Шевченків вірш відчутно втрачає зв’язок з фольклорною поетикою й
наближається до чітких рядків біблійних пророцтв і псалмів. Автор то вибухає
ненавистю до кривавих царів-тиранів, то поетизує страдників і праведників,
пророкуючи оновлення народного життя. Окреме місце серед творів Шевченка,
написаних після заслання, посідає його інтимна лірика. Вона відбиває почуття
поета, пов’язані з намірами влаштувати родинне життя, розкриває його болюче
переживання самотності. Значення Шевченка в українській історії важко переоцінити.
Його творча спадщина відіграла ключову роль у становленні нової української
літератури. Вона й досі лишається важливим духовним компонентом українського
національного життя.
Коментарі
Дописати коментар